Розділ IV. НОВАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР ЕКОНОМІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ В ЕВОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ

1 2 3 4 5 6

7. ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ

ЗАВДАНЬ ЕКОНОМІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

7.1. Стратегія розвитку в Україні інноваційної

інфраструктури і роль економічної дипломатії

Створення інфраструктури наукової та інноваційної діяльності, комерціалізації ре-зультатів НДПКР, збереження розвиненої мережі малого інноваційного підприємництва є од-ним з небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти.

Інноваційна інфраструктура – це різноманітність суб’єктів інноваційної діяльності, які виконують функції обслуговування і сприяння інноваційним процесам. Інноваційна інфра-структура забезпечує горизонтальні і вертикальні зв’язки між суб’єктами інноваційної діяль-ності та сприяє дифузії технологій на міжнародному ринку інновацій, прискорює трансферт знань. У загальному розумінні, інноваційна інфраструктура – це усі інформаційні, організа-ційні, маркетингові, освітні і інші зв’язки, які сприяють новим ідеям знаходити їх практичну реалізацію і поширення на ринку інновацій [5].

Базовими елементами як міжнародної інноваційної інфраструктури, так і інфраструк-тури окремих країн є технопаркові та інформаційно-технологічні системи.

У міжнародній практиці існує велика різноманітність форм технопаркових структур – наукові парки, технологічні і дослідницькі парки, інноваційні, інноваційно-технологічні і біз-нес-інноваційні центри, центри трансферту технологій, інкубатори бізнесу і інкубатори тех-нологій, віртуальні інкубатори, технополіс і ін. Велика різноманітність цих форм не означає принципової відмінності у їх функціональному призначенні і наявність певної специфіки організаційних форм чи особливого спектра проблем, а просто носить різний термінологічний характер, що пов’язано із особливостями у визначеній країні. Узагальнюючи типи технопар-кових структур, можна виділити три основних групи: інкубатори, технопарки і технополіси.

Особливу роль в інноваційній інфраструктурі відіграють бізнес-інкубатори. У сучас-ному світі бізнес-інкубатором прийнято вважати багатофункціональний комплекс, що надає різноманітні послуги новим інноваційним фірмам, які знаходяться на стадії виникнення і становлення. Інкубатори призначені для “висиджування” нових інноваційних підприємств, яке за своєю суттю включає надання допомоги на різних стадіях їх розвитку: надання первісного капіталу, консультування, інформування, оренда приміщень і обладнання. Найбільшого по-ширення інкубатори набули в США (на даний момент їх нараховується біля 600 і усі вони об’єднані у Національну асоціацію інкубаторів бізнесу). Усі інкубатори можна поділити на два види: самостійні та включені до складу технопарків.

Технопарк – це науково-виробничий територіальний комплекс, головною метою якого є формування максимально сприятливого середовища для розвитку малих і середніх нау-коємких інноваційних фірм-клієнтів. Між технопарками та інкубаторами існує ряд відмін-ностей. Так, по-перше, спектр фірм – клієнтів технопарків не обмежується лише створю-ваними суб’єктами, а включають підприємства, які знаходяться на різних стадіях розвитку чи освоєння інновацій. По-друге, в той час як інкубатори можуть створюватись для підтримки і нетехнологічних видів діяльності (мистецтво, сільськогосподарська діяльність), технопарки призначені лише для підтримки інноваційної діяльності. Відмінності існують і в організа-ційних формах. Інкубатори створюються в одній чи декількох будівлях. Технопарки, як пра-вило, мають свої ділянки землі, які можуть здаватися ними під будівництво офісів чи вироб-ничих приміщень. У структурі технопарку виділяють інноваційно-технологічний, учбовий, консультаційний, інформаційний, маркетинговий центри та промислову зону. Головною структурною одиницею технопарку є інноваційно-технологічний центр [5].

На сьогодні у світі функціонує близько 500 технопарків, з яких 150 у США, 170 у Європі, 70 в Росії, 8 в Україні (з яких функціонує лише 4).

У багатьох країнах розвиток ідей технопарків призвів до появи більш інтегрованого елемента інноваційної інфраструктури, яким є технополіс. Не завжди є можливим провести чітку розмежовуючу лінію між технопарками і технополісами, оскільки вони мають багато спільного. Однак, технополіси мають суттєві риси, які дозволяють називати його самостійною групою технопаркових структур.

Технополіс (тавтологічні дефініції – наукове місто, наукоград, “місто мозків”, “місто техніки”) – це крупний сучасний науково-промисловий комплекс, що включає університет чи інші ВНЗ, науково-дослідні інститути, а також житлові райони, які оснащені культурною і рекреаційною інфраструктурою. Метою будівництва технополісів є зосередження наукових досліджень у передових галузях, створення сприятливого середовища для розвитку нових наукоємних виробництв в цих галузях [5].

Для практики міжнародного інноваційного підприємництва характерним є викорис-тання компаній ризикового капіталу і малих інноваційних фірм для проведення діяльності з виробництва і просування на ринок інновацій. У США одним із методів прискорення ін-новаційних процесів є застосування “ризикових” форм їхньої організації на рівні корпорацій. “Венчур” у перекладі з англійського означає ризиковане підприємство, починання.

Венчурні фірми – це тимчасові організаційні структури, що зайняті розробкою нау-кових ідей і перетворенням їх в нові технології та продукти, створювані із метою апробації, доробки і доведення до промислової реалізації “ризикових” інновацій. Венчурні фірми, як пра-вило, є неприбутковими, оскільки не спеціалізуються на виробництві, а займаються науко-вими дослідженнями, інженерними розробками, створенням і впровадженням нововведень та передають свої результати фірмам-експлерентам, патієнтам, віолентам і комутантам.

Експлеренти – це невеликі організації, що спеціалізуються на створенні нових продук-тів і радикальних нововведень, які ведуть до довгострокової переваги над конкурентами. Фірма-експлерент в своєму розвитку створюється як компанія – піонер, її головна роль в економіці – інноваційна, яка полягає у створенні радикальних “проривних” нововведень.

Фірми-експлеренти неприбуткові, працюють на початку етапу максимальної винахід-ницької активності і з самого початку випуску продукції. Вони створюють умови для науково-технічних зрушень у сучасній західній економіці.

У зв’язку із обмеженістю виробничих потужностей при впровадженні нововведення фірми-експлеренти можуть взаємодіяти із іншими фірмами-виробниками, а також вступати у партнерські відносини з фірмами-віолентами, фірмами-патієнтами і фірмами-комутантами і можуть при необхідності перетворюватися в них.

Патієнти – це фірми, що орієнтуються на вузький сегмент ринку і задовольняють специфічні, зростаючі чи сформовані під дією моди, реклами чи яких-небудь інших засобів вимоги покупця. Вони діють на етапах росту випуску продукції та на стадії падіння вина-хідницької активності, їхня науково-технічна політика вимагає прийняття рішень про терміни постановки на виробництво та зняття з нього продукції, проведення чи припинення розробок на рівні винаходів, про доцільність продажу і покупки ліцензій. Патієнтна стратегія – це стра-тегія диференціації продукції та зайняття своєї ніші, вузького сегмента ринку. Такі фірми вва-жаються прибутковими. Однак, при цьому існує й велика ймовірність ризику чи небезпека кризи.

Характерною особливістю патієнтів є агресивність дій і неналежна увага до зовніш-нього середовища. Це пов’язане з тим, що патієнтам необхідно “захопити” певну нішу ринку і довести свою заможність. Приклади фірм-патієнтів: Cry research, Jaguar та ін.

Віоленти – це фірми, що діють у сфері великого стандартного бізнесу з великим капіталом та високим рівнем освоєної технології. Як правило, віоленти займаються крупно-серійним і масовим випуском виробів. Ці фірми прибуткові і діють при ТНК. В основному віоленти беруть участь в проведенні планових пошукових і прикладних НДР та в створенні нових моделей і модернізації раніше виготовлюваної техніки. Віоленти орієнтуються на задо-волення попиту широкого кола споживачів, що пред’являють “середні запити” до якості і ціни.

Комутанти – фірми, що здійснюють середній і дрібний бізнес, що орієнтується на задоволення конкретних національних і місцевих потреб. Вони індивідуалізують підхід до клієнта, але на базі використання досягнень фірм-віолентів. Комутанти працюють на етапі падіння випуску продукції, їхня політика вимагає ухвалення рішення про ступінь техно-логічного освоєння виробів, доцільність змін в них відповідно до вимог специфічних потреб. Головне завдання комутантів полягає в підвищенні споживчої цінності товару не за рахунок надвисокої якості, а за рахунок задоволення невеликих за обсягом потреб клієнтів.

Однією із форм прискорення нововведень, що відомі світовій практиці, є профіцентри. Профіцентри – тимчасові цільові об’єднання наукових працівників декількох суміжних галу-зей науки і техніки, а також менеджерів для вирішення конкретних науково-технічних чи ви-робничих завдань, наприклад з освоєння і виробництва нових видів продукції [4].

Стратегія розвитку в Україні інноваційної інфраструктури повинна бути спрямована на:

– посилення регіонального аспекту у створенні територіальних інноваційних структур;

– розробка і здійснення економічного механізму державної фінансової підтримки інноваційної інфраструктури на стартових періодах її створення, економічних стимулів її подальшого ефективного функціонування, залучення позабюджетних джерел фінансування, зокрема венчурних фондів, надання безоплатних послуг та таких, що надаються на пільгових засадах для підприємств і організацій, які входять до складу технопарків і технополісів;

– організаційну підтримку інноваційної інфраструктури шляхом удосконалення орга-нів управління цими структурами, діяльності спеціальних міжвідомчих органів, розробки і реа-лізації державних програм, затвердження пріоритетних напрямів діяльності технопарків;

– законодавче і нормативно-правове забезпечення створення і ефективного функціо-нування інноваційної інфраструктури [192].

Технополіси, технопарки, інноваційні центри, як правило, необхідно, в першу чергу, створювати з метою забезпечення прориву в принципово нових галузях інноваційної діяль-ності в регіонах з розвинутим потенціалом академічної, вузівської та галузевої науки, а також ВПК, де функціонують наукові центри НАНУ і Міністерства освіти і науки України [198].

Інші складові інноваційної інфраструктури слід створювати як при технопаркових структурах, так і автономно. З метою стимулювання створення і функціонування технопарків, технополісів, інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів та інших інноваційних структур по-даткові, митні, валютні пільги, що надаються академічним технопаркам, необхідно поширити на інші подібні структури [44].

Інноваційні та інвестиційні проекти, які виконуються у пріоритетних напрямах діяль-ності технопаркових структур, повинні першочергово отримувати кошти з кредитів, що нада-ються під державні гарантії іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими ор-ганізаціями, іншими фінансово-кредитними установами, зокрема, державною інноваційною ком-панією. Для фінансової підтримки малих інноваційних підприємств, що проходять період ста-новлення в бізнес-інкубаторах, необхідно створити мережу венчурних (ризикових) фондів [61].

Розвиток інноваційної інфраструктури в Україні слід здійснювати поетапно. З цією метою доцільно розробити та реалізувати спеціальну державну програму до 2010 р. Необхідно створити і надати державну підтримку діяльності Всеукраїнської біржі інновацій та відпо-відних регіональних бірж. Слід запровадити практику щорічного проведення Всеукраїнської та регіональних ярмарок (виставок) інноваційних технологій і продукції, Всеукраїнського конкурсу інноваційних проектів.

З метою вдосконалення організаційного забезпечення процесу створення і функціо-нування технопаркових структур функції координації та загального методичного керівництва цими роботами, а також роботами створення і функціонування спеціальних (вільних) еко-номічних зон доцільно покласти на єдиний міжвідомчий орган.

Для удосконалення управління технопарками необхідно створити для цього асоціації, консорціуми, акціонерні товариства з наданням їм права юридичної особи.

7.2. Стабільність та передбачуваність національних

інтересів як головні завдання економічної дипломатії

Вирішення проблем національних інтересів і національної безпеки завжди поєднано зі створенням постійно діючих механізмів взаємодії влади і ринку через закони, постанови, ділову і адміністративну практику. Бізнес має свої канали для доведення власних інтересів до рівня прийняття рішень і дій. Окремі фірми стали приймати кодекси своєї поведінки з різних питань як вираз готовності здійснювати діяльність на умовах, які враховують інтереси інших сторін. Своє місце відводиться й науці, яка дає рекомендації, наводить науковий аналіз і виробляє прогноз. Ці два напрямки взаємозв’язані: перший не дає можливості ігнорувати реальні інтереси учасників ринку всіх видів, другий не дозволяє якомусь учаснику нав’язувати суспільству однозначні погляди і оцінки явищ.

Отже, прогнози довгострокової дії – це управлінський процес підготовки заздалегідь національних господарств до існуючих і майбутніх економічних викликів.

Центральною економічною проблемою кожної країни має стати здатність її економіки розвиватися так, щоб фірми отримували більш конкурентні переваги і підвищували продук-тивність. Лише таким шляхом можна досягти підвищення рівня життя і економічного зрос-тання. Цей процес потребує, щоб фірми постійно удосконалювали технологію і розвивали стратегію випередження конкурентів. Роль керівництва країни полягає у проведенні політики, здатної забезпечити формування кадрів, підйом і розвиток фірм.

Незалежно від нинішнього положення кожна країна зіштовхується з проблемами у своєму русі до вищого рівня конкурентноздатності і продуктивності. Ці проблеми можна звести до переліку питань, що стоять перед кожною країною і утворюють її національні пріоритети. Зміст цих програм визначається тим, якої стадії досягла національна промис-ловість. Країни, що знаходяться на стадії інвестицій, прямують до інноваційного статусу. Кожна країна має власну історію, соціальну структуру й інститути, які впливають на мож-ливий вибір. Відповідний зміст політики для розв’язку національних проблем має визначатися унікальними обставинами, що склалася в країні і потребують вивіреного балансу політичних, соціальних і економічних заходів, розробка яких специфічна для кожної країни.

Останнє десятиріччя XX ст. характеризувалось значними змінами в світовій економіці. Нова фаза науково-технічної революції та інтернаціоналізації потоків капіталу трансфор-мувала головні моделі економічного розвитку. Цільовою моделлю, яку намагається впро-вадити більшість країн, є економіка зростання. Але, на цей час такі показники, як динаміка інновацій, об’єм інвестиційних потоків поступилися місцем у рейтингах економічних оцінок факторам технологічної швидкості і концентрації, що визначають ступінь високотехноло-гічності зростання сучасної економіки. Останніми найважливішими тенденціями, що визна-чають перспективи будь-якої економіки, стали гуманітарні фактори – гуманітарна складова економічної моделі. У світі відбувається не просто поступовий еволюційний перехід до нового економічного укладу, а глобальна неоекономічна революція, обумовлена технологічними, фі-нансовими та екологічними змінами, переходом на новітні ринкомісткі, високопродуктивні та гнучкі види виробництва, що затверджують домінування в світі гуманітарної економіки [215].

Визначальними векторами зростання гуманітарної економіки стали високоінтелек-туальні галузі і новітні типи виробництва, що базуються на інтелекті як основному ресурсі новітнього технологічного укладу. Наприклад, вже зараз такі країни, як Норвегія, Канада, Ні-меччина, Ірландія та Австрія переорієнтували свою економіку на виробництво і використання сучасних знань, що на 50 % забезпечують зростання національного багатства. Найбільш стабільне зростання науково-технічного потенціалу демонструють США: загальні витрати на НДДКР складають в середньому за останні три роки 220,6–225 млрд на рік. За рівнем викорис-тання мережі Інтернет перше місце на сьогодні займають Ісландія (44,6 %), Швеція (40,4 %), Норвегія (36,2 %) та США (21 %). Зі 100 компаній, що входять до провідних світових економічних індексів 99 працюють в галузі Інтернет-послуг та фармакології. В нашій країні зараз від 70000 до 200000 користувачів Інтернету. Але за останні роки виділення коштів на науку скоротилося з 3,5 % від ВВП до 0,15 %. [194]

Як відомо, протягом останніх століть в історії технологічно-інноваційної еволюції бу-ло п’ять хвиль, в результаті яких утворилося п’ять технологічних укладів. Економічні перспек-тиви кожного з них визначалися домінуванням певного типу отримуваного ресурсу.

П’ята хвиля, започаткована в середині 80-х років XX ст. опирається на досягнення у сфері мікроелектроніки, інформатики, біотехнологій, фармакології, медичної діагностики, генної інженерії, нових різновидів енергії, супутникових технологій і використовує прин-ципово новий тип виробничих ресурсів – гуманітарний (інтелектуальний) ресурс, основною характеристикою якого є високопродуктивність, мобільність, невичерпаність і регенеративність.

Включення України в загальносвітову ритміку техніко-економічного розвитку відбу-лося в кінці XIX ст. на рівні третього техноукладу. Створення нових укладів йшло шляхом доганяючої органічної модернізації, яка генерується шляхом швидкого створення нових ви-робництв за допомогою економічної політики мобілізаційно-адміністративного типу. У ре-зультаті нові технологічні уклади співіснували (і співіснують зараз) з попередніми, викорис-товуючи дефіцитні ресурси, і тим самим гальмують становлення передових відтворювально-технологічних контурів та завершення нормального циклу технологічного розвитку [201].

Технологічна різноукладність вітчизняної економіки, наявність різних техноеконо-мічних секторів, ринкових і галузевих сегментів становить особливості перехідної змішаної економіки у технологічному і структурному вимірах. Наслідки застосування “доганяючої” моделі в значній мірі і зумовили змішаний характер техноекономічної моделі української економіки з секторами різної конкурентоспроможності, а саме: по-перше, низьку конкуренто-спроможність галузей і технологій масового використання, по-друге, значний потенціал перс-пективних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень у ряді виробництв і, по-третє, значні експортні можливості у традиційно-індустріальних і сировинно-транзитних галузях.

Для галузей національної постіндустріальної економіки, що розвиваються найбільш стрімко, пропонується використовувати назву “instant” і ввести в науковий оборот термін інстант-економіка – як змістовну і організаційну характеристику розвитку п’ятого економіч-ного укладу в Україні, що визначається сегментарним маневруванням в рамках різноукладної транзитарної економіки.

Деякі скептики сьогодні стверджують, що неможливо побудувати гуманітарну постін-дустріальну економіку в індустріальному суспільстві за умов домінування мобілізаційної моделі, стримування заробітної плати, прямих та опосередкованих державних дотацій, вузь-кості національних ринків, залежності від притоку іноземних інвестицій у відсутність висо-кого рівня споживання населення та розповсюдження постматеріалістичної мотивації як фундаменту переходу до постіндустрійної моделі суспільного розвитку. Основною проблемою конструювання засад нового економічного укладу в сучасних умовах стає фактор адаптації його внутрішніх характеристик до національного характеру індустріальної економіки. Фак-тично зараз можна казати про неадекватність укладової характеристики сучасної економіки, тому що глобальна економіка є неоекономічною надбудовою, яка має свою секторну й сегментарну організації. Новітні галузі є специфічними за своїми ознаками елементами націо-нальної економіки, оскільки вони безпосередньо підпорядковуються законам глобальних еконо-мічних потоків. Проблеми і перспективи їх функціонування – це складноструктурний ком-плекс глобальної та національної економік. Основним проблемним вузлом постіндустрійного дизайну, що був концептуально визначений в останній час, стала необхідність розробки моделі розбудови постіндустрійної гуманітарної економіки в окремо взятій країні.

У цілому на фоні стрімкого зростання значущості інформаційної складової змен-шується вагомість індустріальних форм організації економіки. Новітні технології дають уні-кальну можливість країнам з обмеженими ресурсами зробити стрибок через цілі цикли про-мислового розвитку, які ще декілька років тому треба було пройти, щоб досягти сьогод-нішнього рівня економічного розвитку західного суспільства.

Якщо XX ст. було епохою галузей, що базувалися на використанні природних ресурсів і ефективних технологій, то у ХХІ пануватимуть “штучні інтелектуальні галузі”, економіка інтелектуальних активів, головним чинником розвитку яких є не виробництво та впро-вадження, а наявність ідеї, проекту, програми.

Для України річ не тільки в необхідності затвердження галузей глобальної економіки як домінуючих сегментів національного розвитку, а у визначенні оптимальної форвардної стратегії економічного розвитку держави.

Треба мати на увазі, що включення до глобальної економіки – це сегментарний та різноциклічний процес, який відбувається за кластерним принципом. Зокрема, стратегія за-гального державного реформування має бути зорієнтована на створення “кластерів спо-лучених структур” – структур, що забезпечуватимуть потреби розбудови в Україні іннова-ційної неоекономіки. Наприклад, при проведенні адміністративної реформи треба враховувати фактор необхідності формування інноваційно-територіальних зон, а реформа системи освіти повинна бути спрямована на її трансформування в індустрію знань. Освіта повинна транс-формуватись у галузь постіндустрійної економіки, стати “економікою знань”, що забезпе-чуватиме “виробництво інтелекту”.

Глобальна гуманітарна економіка не має таких же ознак монолітності, що й на-ціональна. Саме тому реалізацію форвардної стратегії потрібно починати зараз, не чекаючи, коли в нашій країні з’явиться масштабний народногосподарський комплекс гуманітарної еко-номіки і коли до цього процесу приєднається більшість країн, що розвивається [196].

Сьогодні ми маємо унікально сприятливий момент для формулювання та втілення основ нової стратегії включення до глобальної гуманітарної економіки – attachment strategy. Головними характеристиками цієї стратегії мають стати структурованість та поетапність.

Варто негайно подолати свою тотальну залежність від експорту сировинних ресурсів, використати можливість диверсифікувати свій експорт за рахунок нових технологій, що відносяться до нової економіки.

Можна говорити навіть про те, що в країні складається деяка, поки що неформальна, але широка коаліція за розвиток власної технологічної індустрії. На цій основі концепцію можна розвивати далі. Наступним повинно стати питання про принципи і механізми дій, що мають бути реалізовані суспільством та його зацікавленими групами. Проблема державного регулювання і суспільно-політичного сприяння новій економіці вийшла в центр суспільної уваги. Однак чіткого розуміння того, яким чином публічно-політичні заходи повинні бути пов’язані з економічною моделлю, як і раніше – немає.

По суті немає пропозицій на державному рівні, пов’язаних з розвитком технологічної промисловості та експортом технологій, венчурного інвестування, зняттям інформаційних бар’єрів, захистом прав інтелектуальної власності не лише на національному, а і на гло-бальному рівні.

Успіх індустріальної політики далеко не завжди визначається витратами на неї і навіть її спрямованістю. Імовірно, коефіцієнт корисної дії бюджетних витрат на розвиток технологій незначний у всіх країнах. Можна згадати СРСР, де дисципліни біологічного й інформаційного циклу були менш пріоритетними, ніж дослідження в галузі фізики, які мали військово-прикладне значення. Згодом це виявилось катастрофічним відставанням у біотехнології і комп’ютерних науках.

Основним стратегічним завданням України є реалізація політики економічного зрос-тання, на перехідному етапі якого максимальна увага законодавчої та виконавчої влад, органів місцевого самоврядування має приділятись утвердженню в економіці найбільш сприятливого інноваційно-інвестиційного середовища [179].

Це, в свою чергу, потребує зростання на цьому етапі ролі держави, дійового регу-лювання і стимулювання науково-технологічного та інноваційного розвитків. Держава по-винна виступати суб’єктом, що посилює ринкові механізми в умовах, коли наявні та потенційні переваги української економіки поки що не можуть бути реалізовані на підґрунті ринкових саморегуляторів та ефективної конкуренції.

З метою підтримки національного виробника, в межах відкритої економіки потрібне дієве стимулювання з боку держави внутрішнього ринку, сприяння освоєнню механізмів енерго-збереження та структурної політики, захист високотехнологічного потенціалу та інвести-ційного комплексу. Необхідна активна взаємодія держави з приватним сектором економіки з метою прискорення формування і утвердження національного капіталу. Його концентрація повинна бути зосереджена на вирішальних пріоритетах соціально-економічної політики.

Подальше економічне зростання здійснюватиметься на власній відтворювальній (інвес-тиційний) базі та, переважним чином, на достатній ринковій основі.

Специфіка трансформаційних процесів в Україні в цей період полягає в стратегії європейської інтеграції України, в залученні до надбань сучасного цивілізаційного процесу і в наближенні до еталону моделі європейського розвитку.

Для вирішення основних завдань інноваційного розвитку слід використати наступні переваги економіки України:

– значний науково-технологічний потенціал, висококваліфіковані наукові та інже-нерно-технічні кадри, велику кількість об’єктів інтелектуальної (промислової) власності;

– високий рівень системи вищої освіти;

– потужний технологічний потенціал оборонних і суміжних з ним цивільних галузей, особливо машинобудування і приладобудування;

– резерв виробничих потужностей з випуску масової, відносно дешевої продукції, яка здатна знайти збут на внутрішньому ринку, а також на ринках окремих країн;

– природні ресурси, розвинута мінерально-сировинна база і транспортна інфраструктура.

Орієнтирами інноваційного розвитку економіки можуть стати:

– зміна політики, передусім промислової та зовнішньоекономічної, з суто сировинної на збільшення виробництва та експорту наукомісткої, конкурентоспроможної продукції;

– розширення внутрішнього ринку, збільшення частки внутрішнього споживання у структурі ВВП до 70–75 %;

– випереджаюче зростання ролі машинобудування, насамперед пріоритетних його га-лузей за рахунок освоєння і випуску систем машин нового покоління, заснованих на нетра-диційних принципах, у тому числі для переробки відходів;

– частка продукції машинобудування в загальній структурі промисловості повинна бути збільшена і доведена до рівня 25–30 %;

– обсяги продукції на одного зайнятого у машинобудуванні повинні зрости у 3,5–4 рази за рахунок докорінного технічного і технологічного переозброєння виробництва з ви-користанням новітніх досягнень вітчизняної та світової науки і техніки;

– зростання наукомісткості ВВП до 1,7–2,5 %, як це передбачено законодавчими нормами;

– збільшення в десятки разів, проти нинішнього рівня, обсягів прямих іноземних інвестицій, які на сучасному етапі в розрахунку на одного мешканця в Україні не можна навіть близько порівнювати зі значенням цього показника в країнах західного світу [131, 134].

Інвестиційна політика держави повинна бути спрямована на розвиток наявного по-тенціалу перспективних високотехнологічних виробників. Одним з головних завдань України є затвердження на світовому космічному, авіаційному та інших ринках перспективних технологій.

У процесі досягнення згаданих орієнтирів необхідно враховувати наступні обмежен-ня, характерні для сучасного етапу розвитку економіки України:

– технологічна відсталість, що обумовлює низьку конкурентоспроможність продукції окремих галузей;

– нерозвиненість сфери малих інноваційних підприємств та інфраструктури в інно-ваційній сфері;

– дефіцит фінансових ресурсів, який позначається на інноваційній активності вироб-ництв реального сектора економіки [122].

Вирішального значення у впровадженні інноваційної моделі розвитку, утвердженні України як високорозвиненої, соціально-орієнтованої держави ринкового типу з конкуренто-спроможною економікою набуває її структурна перебудова.

Головним змістом структурного маневру, виходячи з оцінки сучасних тенденцій і реальних можливостей економіки, буде прискорений розвиток національних галузей і вироб-ництв, що в змозі забезпечити конкурентні переваги на світовому ринку, так і поступове прискорення темпів зростання в суміжних галузях економіки.

Державна структурна політика економічної дипломатії на цьому етапі перебудови має зосереджуватися на розв’язанні таких основних завдань:

– проведенні ефективної промислової і аграрної політики та сприянні підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і світовому ринках;

– забезпеченні структурного маневру у бік підвищення частки галузей і виробництв з високим ступенем промислово-технологічної переробки, значною питомою вагою доданої вартості і швидким оборотом капіталу;

– стимулюванні інноваційного процесу з метою технологічного оновлення, зниження енерго- та матеріалоємності, підвищенні ефективності вітчизняного виробництва;

– завершенні трансформації структури державної власності і управління, податкової системи, товарних і фінансових ринків, інноваційних механізмів та інших в інститути рин-кової економіки та сприяння підприємницькій діяльності;

– скороченні та оптимізації державного сектора економіки, підвищення ефективності управління державним майном і корпоративними правами;

– розвиток внутрішнього ринку з підвищенням конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, що сприятиме зменшенню зовнішньої залежності національної економіки та підвищить економічну безпеку держави;

– реструктуризації технологічної і організаційно-господарської структури неефектив-них суб’єктів господарювання з виділенням підприємств і продукції, що підлягають перепро-філюванню, консервації, конверсії або ліквідації, в тому числі і через механізм банкрутства;

– підвищенні інноваційної активності на мікрорівні, сприянні процесам інтеграції та створенні великих ефективних та конкурентоспроможних компаній, всебічної підтримки малого і середнього бізнесу;

– забезпеченні більшої прозорості функціонування природних монополій, організацій-ного їх поділу на природно монопольні і немонопольні сегменти, посиленні контролю за витратами та підтриманням необхідного рівня інвестицій;

– формуванні та реалізації державних і галузевих цільових програм розвитку про-мисловості, аграрного сектора, транспорту, сучасних систем зв’язку і телекомунікацій;

– прискоренні розвитку та ринкової адаптації економічної системи на засадах все-світньої економічної трансформації, що відбувається на базі новітніх інформаційних тех-нологій, посиленні глобальних та регіональних інтеграційних процесів;

– забезпеченні прискореного розвитку та інтеграції у міжнародний інформаційний простір ринкової інфраструктури – товарних бірж, транспортних терміналів, банківських і небанківських фінансово-кредитних установ, ринку інформаційної продукції та послуг;

– підвищенні рівня накопичень в економіці, особливо частки інвестицій в основний капітал, шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату та умов переходу від спо-живацької ідеології у використанні ВВП до забезпечення інвестиційного розвитку [69].

Структурна перебудова економіки України на підґрунті інноваційної моделі розвитку повинна забезпечити необхідні відтворювальні пропорції ВВП та їх позитивну динаміку.

Інноваційна політика повинна бути спрямована на забезпечення прогресивних змін у тенденціях формування і використання ВВП як основи економічного зростання. Пріори-тетними напрямами оптимізації відтворювальних пропорцій мають стати:

– постійне зменшення затратомісткості у тенденції співвідношення між витратами (проміжним споживанням) і новоствореною вартістю (валовою доданою вартістю), яке ха-рактеризує ефективність виробництва;

– підвищення питомої ваги валового капіталоутворення в структурі ВВП, в першу чергу, за рахунок накопичення основного капіталу, темпи якого повинні перевищувати темпи зростання ВВП. Така тенденція формуватиме інвестиційний тип розвитку економіки, створюючи ресурсне підґрунтя для структурної її перебудови;

– відновлення стимулюючого впливу заробітної плати на інноваційний розвиток і технологічне оновлення виробництва, її відтворювальної функції, підвищення платоспро-можного попиту населення та перерозподіл первинних доходів на користь товаровиробників. З цією метою необхідно поступово підвищувати рівень середньої заробітної плати і частку оплати праці в структурі ВВП, за рахунок чого зменшаться нарахування на фонд оплати праці;

– активізація виробництва і структурної перебудови економіки шляхом збільшення в структурі ВВП частки валового прибутку і змішаного доходу за рахунок зменшення податкового навантаження на товаровиробників [76].

Інноваційна модель розвитку економіки на середньострокову перспективу передбачає збереження основних пропорцій її загальногалузевої структури. У формуванні економічного розвитку країни провідну роль буде відігравати промисловість, її частку в загальному обсязі валової доданої вартості слід збільшувати.

Переведення економіки на інноваційний шлях розвитку вимагає відповідного нор-мативно-правового забезпечення. Перші кроки для його створення в Україні вже зроблено.

Разом з тим цілий ряд проблем, що стоять на заваді інтенсифікації інноваційних процесів, ще не знайшли свого нормативно-правового вирішення в нашій країні. А головне – чинне законодавство України, яким регулюються правовідносини у названій сфері, не має необхідної структурної повноти і системної завершеності. Виходячи з цього, необхідно, спи-раючись на світовий досвід, розробити кілька взаємоузгоджених законопроектів, які в су-купності з вже прийнятими законами та необхідним комплектом нормативних актів могли б сформувати правове поле для впровадження інноваційної моделі розвитку української економіки.

Зокрема, для активізації інноваційної діяльності в ринкових умовах необхідно зако-нодавче врегулювати питання функціонування інноваційних ринків, місця і ролі в них таких ринкових структур, як інноваційні біржі, консорціуми, акціонерні товариства, асоціації, промислово-фінансові групи з метою коопераційної інтеграції наукових організацій, вузів, промислових підприємств та банків створення і комерціалізації нових технологій.

Існує необхідність внесення змін та доповнень до Бюджетного кодексу України, зокрема з метою запровадження в системі видатків державного бюджету спеціальних фондів фінансування інновацій, кошти яких будуть використовуватись, зокрема, через механізм дер-жавного замовлення на інноваційну продукцію.

З розвитком ринкових відносин виникають умови для створення фондів ризикового (венчурного) капіталу, який відіграє дуже велику роль у кредитуванні інноваційних проектів у більшості розвинених країн світу як найбільш адекватного специфіці інноваційного під-приємства. Потенціальними інвесторами фінансових ресурсів в установи венчурного фінансування можуть бути суб’єкти комерційної діяльності, які мають можливість вкладати вільні кошти на тривалі строки, шукають засоби захисту капіталів від інфляційних процесів і отримання у майбутньому високої норми прибутку. Ключову роль тут повинні забезпечити інноваційні фонди різного типу і спрямування. На сьогодні венчурний капітал, який має специфічні особливості, не має в Україні відповідного правового забезпечення і ніяк не стимулюється державою. Виникає необхідність в розробці і прийнятті спеціального закону “Про основні засади формування та регулювання ринку венчурного капіталу в Україні”. У цьому законопроекті слід передбачити введення у діюче законодавство поняття “венчурне фінансування”, чіткий нормативно-правовий порядок відрахувань і консолідації коштів в ін-новаційні фонди, а також механізм повернення коштів, формування і реалізацію заходів дер-жавної підтримки венчурних фондів, їх управлінських структур і венчурних підприємств, координацію діяльності учасників венчурних проектів, заходи контролю за діяльністю фондів. Серед заходів державної підтримки важливо визначити державні гарантії внесків венчурних фондів в інноваційні проекти; участь державного і приватного капіталу у спільних венчурних проектах, які мають стратегічне значення тощо [83].

У сучасній структурі фінансування інноваційної діяльності надто незначна частка комерційних банків. В інноваційній сфері до цього часу не сформувалися механізми гарантії повернення фінансових коштів та їх страхування. Сучасним законодавством ніяк не стимулюється кредитування такими банками цієї досить ризикованої і в той же час над-звичайно важливої для розвитку економіки держави сфери діяльності. З метою реалізації комп-лексу заходів з стимулювання взаємодії банківської системи і страхового бізнесу з реальним сектором економіки, включаючи науково-технічну сферу і інноваційну діяльність, слід розро-бити і запровадити у практику закони “Про стимулювання участі комерційних банків в інвес-туванні інноваційної діяльності” і “Про страхування ризику інвестицій в інноваційні проекти”.

Важливого значення набуває розробка ЗУ “Про державне регулювання трансферу технологій”. Цим законодавчим актом мають бути розв’язані проблеми економіко-правових взаємовідносин ліцензіара і ліцензіата при здійсненні внутрішнього трансферу технологій на ліцензійній основі (всередині країни), здійсненні міждержавного технологічного обміну та комерціалізації інновацій на патентній і безпатентній основі. За допомогою цього закону стане можливим забезпечення еквівалентності міждержавного технологічного обміну, запобігання неконтрольованого ввезення в країну застарілих технологій, припинення практики завищення вартості нематеріальних активів (ноу-хау, об’єктів іноземної інтелектуальної власності) у складі іноземних інвестицій, що має визначатися за результатами державної експертизи. Майбутнім законом мають бути захищені національні інтереси держави і здійснюватися за-ходи правового регулювання обмежень у передачі технологій (НДДКР, патентів, ліцензій) з міркувань оборони, пріоритетів зовнішньо- і внутрішньоекономічної політики, збереження науково-технічних переваг над країнами-конкурентами.

У чинних законодавчих актах накопичилось чимало протиріч і невідповідностей загальноприйнятим у світі нормам в питаннях охорони прав на інтелектуальну власність, які гальмують винахідницьку діяльність і комерціалізацію нових технологій. Розв’язати їх про-понується шляхом прийняття спеціальних законів “Про врегулювання прав на об’єкти інте-лектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету та державних цільо-вих фондів і стимулювання винахідницької діяльності в Україні” та “Про правовідносини між роботодавцем та працівником в питаннях винахідництва, створення корисних моделей та про-мислових зразків”.

Запровадження передбачених законів нової системи державного регулювання іннова-ційної діяльності вимагає відповідних змін у цілому ряді чинних законів України. Виходячи з цього, пропонується передбачити розробку ЗУ “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України, що регламентують інвестиційну та інноваційну діяльність”.

Змінам і доповненням підлягають нормативно-правові акти, які регламентують:

– інституціональні перетворення в народному господарстві;

– податкову систему;

– стимулювання, підтримку та захист виробника;

– торговельні операції, в тому числі експортно-імпортні;

– умови функціонування суб’єктів підприємницької діяльності;

– фінансово-кредитні відносини;

– забезпечення конкуренції, захист інтелектуальної, промислової і комерційної власності;

– міжнародне правове співробітництво;

– доступ фізичних та юридичних осіб до компетентних судів та адміністративних ор-ганів України для захисту їх особистих та майнових прав;

– соціальний захист працівників тощо [78].

7.3. Реалізація та захист національних економічних

інтересів на основі цивілізаційних детермінант

та індикаторів економічної дипломатії

Трактування понять “національний економічний інтерес” і “безпека в міжнародному бізнесі” – вихідний пункт у питанні про сутність і форми економічної дипломатії.

На нинішньому етапі розвитку світової економіки, глобалізації господарської діяль-ності завдання забезпечувати національний інтерес і гарантувати економічну безпеку своїй країні набуло великоъ гостроти, а за кількістю країн, що апелюють до цього питання, різних суспільних сил і організацій – широких міжнародних масштабів. Це зумовлено тим, що:

– під впливом інтернаціоналізації господарського життя відбувається ламання тради-ційних економічних устроїв у межах держав (джерела цього процесу ідуть у глиб століть);

– під впливом транснаціоналізації виробництва і капіталу іноземні фактори усе ак-тивніше тиснуть на “національних полях” вітчизняних виробників, усе жорсткіше визначають характер і масштаби попиту у всіх видів споживачів за кордоном (це нове явище кінця XX ст., воно викликано появою ТНК);

– під впливом найбільш великих учасників світового ринку умови роботи на ньому стали визначатися ліберальними економічними ідеями з властивими такому підходу гло-бальними фінансовими мірками, з неминучим переділом сфер впливу у світовому госпо-дарстві, з важкими наслідками для соціальної сфери, екології та інших областей загально-людських інтересів (це новітнє явище, що несе серйозні наслідки для економіки XXI ст.).

На сучасному етапі розвитку національні економічні інтереси варто розглядати як характерну рису цивілізованого суспільства. А це припускає, що суспільство структуроване, усі суб’єкти його діють за єдиними правилами, свої проблеми вирішують у режимі діалогу, визнаючи і неухильно дотримуючи не тільки свої права й обов’язки, але також поважаючи і чужі права. У самому загальному плані національний економічний інтерес включає здатність кожного суспільства, кожної держави вирішувати наступні задачі:

– розвивати і модернізувати національну економіку, зміцнювати життєздатні націо-нальні виробництва, для того щоб конкурентні позиції у світовому господарстві зміцню-валися, а разом з ними зміцнювався і статус своєї країни у міжнародному бізнесі;

– використовувати участь у міжнародно-кооперованих виробництвах (у тому числі транснаціонального типу) для удосконалювання внутрішньої структури і підвищення ефек-тивності національної економіки;

– передбачати можливість відмови від окремих неефективно працюючих національних виробництв;

– забезпечувати зростання добробуту і багатства свого населення, розширення інвести-ційного і споживчого ринків, розвиток життєздатних національних традицій у культурі, під-приємництві;

– надавати національному господарському середовищу відповідну соціальну орієн-тацію, розвивати і заохочувати суспільну відповідальність бізнесу;

– активно і конструктивно брати участь у міжнародних політичних структурах в інте-ресах адекватного врахування національних інтересів при розробці і модернізації “правил гри” на світовому ринку [144].

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що на сучасному етапі розвитку важливою рисою характеристики національного господарства держави є перехід бізнесом національного кордону, що створює таку ситуацію, коли в області питань економічної дипломатії постає питання захисту національних економічних інтересів.

Сьогодні дії всіх ланок державного управління мають бути спрямовані на розбудову демократичного суспільства та забезпечення ефективного сталого та безпечного розвитку України з урахуванням її національних інтересів. Така діяльність потребує стратегічної перс-пективи, визначення пріоритетних цілей розвитку суспільства з урахуванням всіх чинників внутрішнього і зовнішнього середовища, формування у масовій свідомості бажаної моделі майбутнього. Саме цим цілям має слугувати стратегія національної безпеки, яка окреслює методологічні та концептуальні орієнтири розвитку держави та визначає загальні механізми імплементації життєво важливих національних економічних інтересів.

Стратегія національної безпеки як комплексний інтегральний документ має узго-джувати геополітичні орієнтири та економічні ресурси, внутрішні соціально-політичні й еко-номічні інтереси та зовнішньополітичні впливи, враховувати соціальні, ідеологічні, екологічні, науково-технічні та інші чинники, а головне, визначити стратегічні напрямки та пріоритети політики в усіх визначальних сферах від внутрішніх трансформаційних процесів, соціально-економічних, воєнно-політичних та адміністративних реформ до проблем євроатлантичної і європейської інтеграції, співпраці з міжнародними інституціями та структурами [104].

Основу стратегії мають складати універсальні ціннісні орієнтири спрямовані на роз-будову правової демократичної держави, громадянського суспільства і ринкової економіки.

Основним принципом стратегії є принцип балансу інтересів людини, суспільства та держави в усіх сферах життєдіяльності. У розробці моделі стратегії доцільно виходити з національних цінностей та національних інтересів. На основі оцінки останніх визначити ос-нови національної політики та стратегічні напрямки її здійснення. При цьому має бути здійснена оцінка ризиків.

Національні цінності – цінності, що формують правову, філософську та етичну основи для забезпечення подальшого існування країни, це цілі нації. Національні інтереси – об’єктивні потреби матеріального та духовного існування як внутрішньо цілісного та само-бутнього соціального утворення, що сприймаються нацією в контексті міжнародних відносин. Вони визначають участь країни в подіях світового рівня. Тільки через призму їх реалізації та захисту можуть і повинні визначатися національні цілі, формуватись політика та стратегія країни.

Стратегічна оцінка передбачає вивчення і оцінки внутрішніх та зовнішніх умов для визначення сил і тенденцій, що впливають на національні економічні інтереси, загроз націо-нальним економічним інтересам та можливостей щодо їх попередження та нейтралізації.

Для забезпечення захисту національних економічних інтересів політики країни фор-мулюють політичні принципи, які визначають процес формування національної стратегії. Національна політика являє собою загальний рівень дій та завдань управління, які визначені на державному рівні з метою забезпечення захисту національних інтересів. Своє відображення національна політика знаходить у різних документах, промовах, політичних заявах та інших виступах державних чиновників від імені уряду.

Визнано, що стратегія національної безпеки – це мистецтво і наука використання всіх елементів державної влади в мирний та військовий час. Її формування передбачає наявність стратегічного мислення, основу якого складають осмислення цілей, способів та засобів їх досягнення [107].

У розробці стратегії особливо важливе місце займає система управління ризиками. Стратегічні ризики, що становлять загрозу національним економічним інтересам держави, сталому її розвитку, зумовлені уразливістю населення, військових і господарських об’єктів, навколишнього середовища до руйнівного впливу різних джерел і чинників загроз. Метою такого управління є відвертання або зниження стратегічних ризиків до прийнятної величини, спрямованих на забезпечення сталого розвитку суспільства та держави.

Внутрішнє становище сучасної України разом із позитивним впливом реформ, що проводяться, характеризується негативними та досить довготривалими наслідками системної кризи. Тривалий процес економічних перетворень, різка соціальна поляризація суспільства, криміналізація багатьох сторін суспільного життя – ось не повний перелік процесів, що є джерелами загроз для України. Правильний вибір стратегії дозволяє зосередити зусилля й ресурси на реалізацію потенціалу соціального та економічного розвитку і тим самим за-безпечити ефективний і безпечний розвиток усіх сфер життєдіяльності людини, суспільства і держави в ринкових умовах.

Отже, стратегія національної безпеки України – це система великомасштабних державно-політичних рішень і вироблених напрямів діяльності у сфері забезпечення на-ціональних інтересів, послідовна реалізація яких забезпечує досягнення стратегічної мети основними суб’єктами політики, генеральна лінія, спрямована на розв’язання завдань цілого історичного періоду, на досягнення фундаментальних, довготермінових цілей [136].

Проблематика національних економічних інтересів має особливе значення для країн, що перебувають на етапі ринкової трансформації, зокрема, для України.

На сучасному етапі розвитку важливою рисою характеристики національного гос-подарства держави є перехід бізнесом національного кордону, що створює таку ситуацію, ко-ли в області питань економічної дипломатії постає питання захисту національних економічних інтересів.

Поява категорії “національні економічні інтереси” (національні інтереси в економічній сфері) пов’язана із становленням економічної незалежності країни. Як об’єктивний чинник, національні економічні інтереси є водночас категорією економічної теорії та політології, тісно переплітаються із категоріями економічного суверенітету, економічної безпеки, економічної сфери країни та її складовими тощо.

Під національними економічними інтересами слід розуміти сукупність об’єктивних економічних потреб незалежної країни, задоволення яких забезпечує ефективне функціо-нування та сталий розвиток її економічної системи, а через неї й економіки. Економічні інтереси є об’єктивним виразом функціонування економічної сфери країни. Вони виступають як провідна складова системної сукупності національних інтересів, тому що економічна сфера є базовою [3, с. 18].

Реалізація (захист) національних економічних інтересів дуже тісно пов’язана із забезпеченням економічної безпеки держави. Остання виступає як стан, при якому націо-нальні економічні інтереси захищені від внутрішніх і зовнішніх загроз. За суттю реалізація (захист) економічних інтересів і є змістом забезпечення економічної безпеки. Захист націо-нальних економічних інтересів є найважливішою функцією системи забезпечення безпеки економічної сфери.

Мета реалізації національних економічних інтересів полягає в підтриманні такого стану економічної сфери держави, який характеризується збалансованістю, стійкістю до негативних чинників (загроз), здатністю цієї сфери забезпечувати ефективне функціонування економіки держави і економічне зростання [122].

Виходячи з мети національних економічних інтересів, головним (стратегічним) з них на перехідному етапі до ринкової економіки слід вважати такий стан (або системну сукупність характеристик стану) економічної сфери, до якого треба прямувати, тобто стан, який повністю відповідає вимогам ринкової економіки. Такий підхід надає можливість відобразити сукуп-ність національних економічних інтересів у вигляді “дерева цілей”.

Національні економічні інтереси можна поділити на поточні (тактичні), пов’язані з розв’язанням невідкладних проблем функціонування або розвитку економічної системи та усуненням загроз, що призвели до кризових явищ у економічній сфері і які в такому вигляді є пріоритетами державної політики щодо забезпечення економічної безпеки на певний період, і довгострокові (стратегічні), що є виразом цілей визначеної економічної політики держави в цілому на перспективу.

Для більш ефективної організації процесу визначення і реалізації національних еко-номічних інтересів доцільно користуватися наступним алгоритмом [3, с. 20]:

– аналіз світового досвіду організації визначення і реалізації національних еконо-мічних інтересів зарубіжних країн;

– аналіз з точки зору дотримання економічної безпеки існуючого стану економічної сфери, її якісних характеристик і кількісних значень індикаторів;

– визначення на основі зробленого аналізу загроз економічній безпеці;

– визначення сукупності національних економічних інтересів на певний період та їх прийняття на державному рівні;

– розробка стратегії забезпечення економічної безпеки України і в її складі – інтересів, цілей і кількісних значень показників розвитку економічної сфери країни;

– розробка пріоритетів державної політики (у складі державної програми забезпечення економічної безпеки) щодо ліквідації чи зниження негативного впливу загроз національним економічним інтересам;

– організація постійного моніторингу загроз реалізації економічних інтересів держави;

– організація та моніторинг здійснення заходів щодо ліквідації чи зменшення впливу негативних чинників.

Національні економічні інтереси потребують спочатку визначення, а потім – ефек-тивної організації механізму своєї реалізації і захисту. Визначення цих інтересів має ґрун-туватись на, по-перше, сукупності цілей економічного і соціального розвитку країни на конкретному етапі, по-друге, врахуванні існуючого стану економічної сфери і переліку та змісту виявлених загроз щодо неї, по-третє, системі визначених якісних і кількісних критеріїв стану економічної сфери, який відповідатиме вимогам сучасної ринкової економіки. Тобто сукупність економічних інтересів на кожному етапі соціально-економічного розвитку країни не буде незмінною, а залежатиме від наведених вище чинників. Національні економічні інтереси як поточні, так і довгострокові, мають визначатись і затверджуватись на державному рівні у складі стратегії забезпечення економічної безпеки України. Слід також підкреслити, що за нинішніх умов нерозвиненості і нестабільності економічної сфери одноразова реалізація національних економічних інтересів неможлива. Їх реалізація має бути послідовною, а її тривалість обумовлюється темпами розвитку економічної сфери, а також наявністю всіх потрібних для функціонування економіки ресурсів. А це, в свою чергу, вимагає визначення пріоритетних національних економічних інтересів, реалізація яких має стати першочерговою.

У концепції національної безпеки України до пріоритетних національних інтересів віднесено [104]:

– створення громадянського суспільства, підвищення ефективності органів державної влади і місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав та свобод людини;

– досягнення національної згоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав української нації та національних меншин України;

– забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів;

– створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки:

– забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності сус-пільства;

– збереження та підвищення науково-технічного потенціалу;

– укріплення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров’я та інтелектуального потенціалу;

– розвиток української нації, історичної свідомості, розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності громадян всіх національностей, які складають український народ;

– налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, ітеграція в європейське та світові співтовариства;

У цілому національні інтереси в економічній сфері визначаються необхідністю за-безпечення добробуту українського народу та посідання такого місця в світовому поділі праці, міжнародній торгівлі та фінансах, яке б відповідало її природним, трудовим та інтелекту-альним ресурсам, сприяло реалізації потенціалу великої європейської держави. Здійснення національних економічних інтересів можливе за рахунок консолідації зусиль держави, сус-пільства, політичних партій і рухів, суб’єктів економічної діяльності, відсутність якої слід розглядати як найголовнішу з загроз національній безпеці України. На сучасному етапі реа-лізація цих інтересів потребує в цілому, насамперед, зупинення подальшого руйнування економіки, досягнення економічної стабільності і переходу до фази економічного зростання.

На етапі переходу до ринкової економіки стратегічним національним інтересом слід вважати таку системну сукупність характеристик стану економічної сфери, яка повністю відповідає вимогам ринкової економіки. Ці характеристики стану випливають із сутності ос-новних суперечностей, присутніх економічній сфері. Власно вони і є національними еко-номічними інтересами першого рівня і водночас мають стратегічний довготривалий характер. До таких інтересів слід віднести [107]:

– об’єктивну необхідність задоволення всією сукупністю ресурсів зростаючих мате-ріальних і духовних потреб людей;

– оптимальне забезпечення потреб економіки в різного роду ресурсах, необхідних для її ефективного функціонування;

– задоволення потреб економіки в ефективно діючому економічному механізмі, засно-ваному на засадах ринкової економіки;

– забезпечення відповідності потреб економічної системи в ефективній структурі дер-жавного управління і регулювання;

– збалансованість між національними і регіональними інтересами в економічній сфері;

– збалансованість між національними економічними інтересами і економічними інте-ресами первинних ланок народного господарства;

– збалансованість між національними інтересами в економічній сфері і міжнародними економічними інтересами та економічними інтересами інших країн.

Сукупність національних економічних інтересів другого рівня, які послідовно ви-пливають із національних економічних інтересів першого рівня, можна поділити на дві групи:

1) пов’язані із реформуванням економічної сфери і створенням її інфраструктури, яка б задовольняла потребам ринкової економіки;

2) пов’язані із вирішенням найгостріших проблем сьогодення в економіці країни.

До першої групи національних економічних інтересів другого рівня слід віднести наступні:

– створення умов для активізації розвитку економічних суб’єктів;

– підвищення науково-технічного та інноваційного потенціалів, зростання конкуренто-спроможності національної економіки;

– запровадження економічного механізму збереження і відтворення природних, тру-дових, інтелектуальних, енергетичних ресурсів і основних фондів країни, а також економіч-ного стимулювання найефективнішого їх використання;

– здійснення бюджетної реформи на основі розробки і прийняття Бюджетного кодексу, що надавало би можливість систематично виконувати бюджетні призначення і ліквідувати нецільове використання бюджетних коштів;

– суттєве вдосконалення податкової системи на основі розробки і прийняття По-даткового кодексу, який би, з одного боку, вирішував проблему наповнення дохідної частини бюджету, а з іншого, заохочував підприємства в ефективній роботі;

– вдосконалення і розвиток грошово-кредитної системи з метою забезпечення гро-шовою масою і кредитами потреб економіки і населення;

– реформування системи залучення вітчизняних і іноземних інвестицій у національну економіку з метою забезпечення самовідтворення національної економіки і економічного зростання країни;

– прискорення розвитку національної банківської системи на чолі з незалежним Національним банком України, що дозволило би мати потужний банківський сектор, спро-можний забезпечувати достатнє фінансування національної економіки і суспільства;

– створення повноцінного фондового сектора, спроможного забезпечувати перебудову національної економіки, залучення збережень населення і підприємств в її розвиток, а також надійний захист майна громадян і економічних суб’єктів;

– реформування системи оплати праці;

– розвиток і становлення потужного ринку страхових послуг, який би ефективно захи-щав майнові і соціальні інтереси населення, фінансові інтереси банків, інвесторів, підприємств і організацій;

– реформування пенсійної системи, медичного і соціального забезпечення [90].

До другої групи національних економічних інтересів другого рівня доцільно включити такі:

– забезпечення збалансованості структури зовнішньої торгівлі, що передбачатиме як задоволення потреб внутрішнього ринку і захист вітчизняних товаровиробників з вико-ристанням прийнятих у міжнародній практиці засобів, так і розвиток експортного потенціалу;

– спроможність економіки країни функціонувати в режимі розширеного відтворення;

– наявність міцних і конкурентоспроможних транснаціональних корпорацій, створе-них за участю вітчизняних підприємств;

– подолання платіжної кризи і забезпечення економічної і фінансової стабілізації в країні;

– легалізація тіньової економіки в офіційну, повернення тіньових капіталів з-за кор-дону і забезпечення їх вкладення в розвиток національної економіки;

– ліквідація заборгованості із заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат;

– забезпечення стабільності національної грошової одиниці і її конвертованості, утво-рення достатнього золотовалютного запасу країни;

– поступове зниження інфляції та доведення її до 5 % на рік;

– досягнення і підтримання позитивного зовнішньоторговельного сальдо і сальдо платіжного балансу [90].

Отже, визначення національних економічних інтересів надає можливість перейти до розробки державної політики забезпечення економічної безпеки у вигляді сукупності її ос-новних напрямків. З іншого боку, при визначенні пріоритетів економічної безпеки важливо враховувати загальнонаціональні пріоритети, серед яких на сучасному етапі розвитку країни, насамперед треба назвати наступні, що більшою частиною лежать у площині економіки [105]:

– укріплення економічних засад державності і національної безпеки;

– продовження системних реформ у державі, економіці і суспільстві;

– забезпечення критичної маси економічних перетворень, які б дозволили повніше задіяти ринкові механізми;

– стабілізація виробництва і забезпечення економічного зростання;

– глибока структурна перебудова національної економіки, утвердження науково-тех-нологічної моделі її розвитку.

Сучасні умови розвитку відкритих економік (зокрема, трансформаційні реалії Ук-раїни) вимагають ґрунтовної та комплексної оцінки можливостей національної інтеграції до світового господарського простору. Актуальність проблематики такої інтеграції, а також прак-тичні потреби в ній зумовлюються потенціалом торгово-інвестиційного партнерства, розвитку спеціалізованого виробництва, причому процеси реалізації цього потенціалу визначаються фак-торами глобального економічного середовища і взагалі тенденціями цивілізаційних процесів.

Такими тенденціями є перехід до якісно нового технологічного укладу виробництва, що базується на знаннях, інформаційних ресурсах і технологіях, а також лібералізаційні про-цеси, що відбуваються у світі, та регіоналізація.

Блок глобальних детермінант пов’язаний з тенденціями і феноменами, технологічними за своєю природою. Це ті явища у сфері виробництва, змістом яких є поява нового облад-нання, більш ефективної техніки, що вирішує принципово нові завдання, нових підходів в організації менеджменту сфери господарювання, залучення до процесів виробництва прин-ципово нових матеріалів тощо. Йдеться не тільки про застосування поліпшених способів і за-собів задоволення існуючих потреб, але й про появу нових цінностей і критеріїв благополуччя та прогресу. Сказане (а це різнорідні за своєю природою події, явища, моделі поведінки людей та матеріальні процеси) прийнято позначати терміном “інновації”, який є категоріальною при-в’язкою, скоріше, до часового контексту, ніж просто до певного буттєвого наповнення. На думку економістів, аналітичний погляд на новітні тенденції в економічному житті людства повинен “вихопити” те, що, по-перше, пронизує всі феноменальні прояви інноваційності, а по-друге – визначає її головну, сутнісну рису. Це – інформаційність, інформаційна насиченість, якщо йдеться про об’єкти соціально-економічних відносин, або тенденції до дедалі більшої інформаційної насиченості, якщо розглядаються процеси розвитку систем виробництва і соціально-економічних відносин. Отже, міжнародна торгівля означає не просто “визнання” світовим ринком корисності національного експортного продукту, але й “визнання” від-повідної моделі виробництва, “закріплення” соціальної структури суспільства з його націле-ністю на пріоритети технологічного (а в ряді аспектів і гуманітарного) змісту. Крім того, безперечно, що збут є джерелом інвестиційних та оборотних коштів для подальшого розвитку такого виробництва. Причому завдяки технологічній монополій, яка нерідко характеризує інформаційно-інноваційну парадигму національного розвитку, можуть з’являтися додаткові інвестиційні та оборотні кошти, що виступають фактором прискорення розвитку лідерів світової економіки та закріплення їх відриву від решти країн світу [47].

Тепер слід перейти до другого блоку детермінант, зміст якого наповнюють явища, події та фактори геоекономічного порядку. Насамперед, можна сказати про інтернаціона-лізацію в її домінуючій на сьогодні формі прояву – глобалізації. За своєю природою інтернаціоналізація – це процес розширення господарської діяльності за межі окремих на-ціональних економік у вигляді багатосторонніх коопераційних контактів з метою підвищення продуктивності та ефективності виробництва. Ключовими рисами такої транснаціоналізації ринкової діяльності є усунення перешкод з боку урядів для руху товарів і факторів вироб-ництва, а також подальша активізація міжнародних організацій, які сприяють лібералізації руху товарів і факторів виробництва.

Разом з тим за своєю природою згадані процеси є багатовимірними, а їх наслідки для окремих країн – надто неоднозначними. Очевидно, що їх позитивні результати – можливість розвивати спеціалізоване виробництво, зниження затрат на утримання контрольно-адмініст-ративних інститутів (насамперед, митниць і регламентуючих відомств) – супроводжуються підвищенням уразливості фінансових систем, небезпекою колапсу ряду галузей національного виробництва, що, у свою чергу, може спричинити радикальне погіршення умов життя і соціально-політичні ускладнення.

Особливо характерними такі небезпеки є для держав, які переживають складні етапи докорінних реформ і створення ефективних ринкових систем (і зокрема, для України). І саме тому принципового значення набуває оцінка особливостей і основних наслідків інтер-націоналізації економічних систем на сучасному етапі.

Міжнародні економічні відносини як цілісний механізм, який ґрунтується на зво-ротних зв’язках, є функціональною системою реалізації господарських інтересів діючих суб’єктів за допомогою специфічних принципів, властивих для інтернаціонального рівня спілкування, та інструментів їх досягнення. Для цього механізму властивий динамізм, який, з огляду на історичні та національні особливості, зумовлює логіку саморозвитку міжнародної економічної діяльності окремих країн.

У чому полягає сьогоднішня специфіка механізму міжнародних економічних від-носин? Тепер, коли людство увійшло до третього тисячоліття, навіть від тих моделей сві-тового розвитку, які існували ще в порівняно недалекому минулому (перша половина XX ст., перші десятиліття після Другої світової війни), міжнародна система господарських відносин відрізняється значно більшою інтегративністю.

Характеристиками процесу переходу до сучасної глобалізаційної моделі постали зростання обсягів і підвищення якості споживання у країнах Заходу, а також збільшення розриву між провідними, найбагатшими державами (сьогодні кажуть про “золотий мільярд” – населення цих країн) і найбіднішими державами світу. Причому дуже часто в останніх умови життя погіршувалися не тільки відносно (порівняно з умовами життя в найуспішніших країнах), але й абсолютно, що супроводжувалося поширенням жебрацтва, зростанням без-робіття і навіть масовим голодуванням. Крім того, внаслідок дії механізмів нерівномірного перерозподілу інформаційних ресурсів і фактичної монополії провідних держав на початку XXI ст. ці розриви тільки збільшуються.

У цьому контексті можна говорити про те, що основними геоекономічними на-слідками сучасної парадигми диспропорційного розвитку є не просто диференціація країн за рівнем добробуту, за рівнем внутрішньосуспільної доцільності та вигідності моделі відкритої економіки і за сприятливістю місця країни у системі міжнародного поділу праці, а посилення й закріплення такої диференціації з об’єктивних і суб’єктивних причин.

З огляду на наявні тенденції до глобалізації та регіоналізації, а також до подальшої активізації силового тиску з боку провідних держав світу на економіки країн “третього світу” та трансформаційні суспільства, виникає необхідність розробки і впровадження активної інтеграційної моделі. На відміну від пасивної, вона будується не на імітаційних принципах побудови відкритого ринкового господарства, а на науково обґрунтованому механізмі національної спеціалізації економіки, на комплексі міжнародно-коопераційних домовленостей з основними торгово-економічними партнерами України.

Важливою складовою механізму реалізації та захисту національних економічних інтересів є сукупність індикаторів (показників), за допомогою яких можна характеризувати рівень реалізації цих інтересів. Індикатори можуть характеризувати в кількісному вигляді як стан економічної сфери, так і результати здійснення національних економічних інтересів у динаміці. У цілому механізм реалізації та захисту національних економічних інтересів є важливою складовою загального механізму забезпечення економічної безпеки України.

Відповідно до цього є вкрай важливим визначення основних характеристик та порогових індикаторів безпечної економічної сфери.

Визначення основних критеріїв (характеристик) економічної сфери, за яких її безпека підтримується на належному рівні, має важливе методологічне і практичне значення для забезпечення економічної безпеки. Краще критерії, що характеризують економічну сферу, визначати за її складовими (секторами). Розподіл за вказаними секторами умовний, тому що всі вони нерозривно пов’язані між собою в єдину систему – економічну сферу держави. Наведені кількісні та якісні критерії (характеристики) та порогові значення індикаторів характеризують економічну сферу, яка, по-перше, притаманна ринковій економіці, по-друге, знаходиться в безпечному стані. Що стосується кількісних критеріїв безпечного стану економічної сфери, то вони не можуть перевищувати (бути меншими) порогових значень індикаторів цієї сфери [68].

Бюджетний сектор – зведення до мінімуму дефіциту державного бюджету (не перевищує 3 % ВВП), безумовне виконання дохідної та видаткової частин бюджету (видатки державного бюджету не більші за 20 % ВВП), державний (внутрішній і зовнішній) борг не сягає небезпечного рівня (загальний – не перевищує 60 % ВВП, а зовнішній – 70 % обсягу річного експорту або 25 % ВВП, внутрішній – 30 % ВВП, витрати на обслуговування і погашення внутрішнього державного боргу не перевищують 25 % суми доходів державного бюджету), а темпи його зростання не можуть перевищувати темпів зростання ВВП, сама бюджетна система спроможна забезпечувати повне фінансування запланованих витрат і цільове використання бюджетних коштів. Рівень перерозподілу ВВП через консолідований бюджет знаходиться в межах 38–40 %. Рівень зовнішньої заборгованості на душу населення (для країн з перехідною економікою) не більше 200 дол. США, витрати на обслуговування і погашення зовнішнього боргу – 18 % обсягу експорту чи 20 % доходів державного бюджету, а відношення короткострокової зовнішньої заборгованості до поточних бюджетних надходжень не більше як 40 %. Частка зовнішніх запозичень у покритті дефіциту державного бюджету не повинна перевищувати 30 %.

Грошово-кредитний сектор – обсяг обігових коштів підприємств всіх форм влас-ності знаходиться на рівні, який забезпечує нормальне їх функціонування, відсутні бартер в розрахунках між підприємствами і їх заборгованість бюджету, рівень простроченої кредитор-ської і дебіторської заборгованості дорівнює нулю, постійно зростає обсяг безготівкових розра-хунків, як в народному господарстві, так і при сплаті населенням куплених товарів і послуг.

Скорочується відповідно до розгортання безготівкових розрахунків частка грошової маси поза банками до рівня, не більшого за 4 % ВВП, збільшуються основні грошові агрегати (зокрема, грошова маса має перевищувати 15–20 % ВВП), емісія (приріст грошової бази) не перевищує встановлених нормативів, знижується рівень доларизації грошового обігу (не повинен бути більшим 10 % грошової маси в національній валюті, а обсяг іноземної валюти готівкою до національної валюти готівкою – не більше 25 %), зростає рівень монетизації еко-номіки до значення, яке є достатнім для її забезпечення грошовою масою (не менш як 50 % ВВП).

Обсяги наданих економіці країни кредитів мають забезпечувати фінансування обі-гових коштів підприємств у необхідних для їх нормального функціонування розмірах, а також довгострокове інвестування в народне господарство, яке забезпечує економічне зростання (кредитні надходження до економіки мають бути більшими за річний обсяг ВВП). При цьому облікова ставка НБУ не перевищує 10-відсотковий рівень, відсоткова ставка за державними паперами – 8,5 %, а відсоткові ставки комерційних банків – 15 %, створено економічні умови для зростання обсягів депозитів підприємств і населення.

Інвестиційний сектор – обсяг вітчизняних і іноземних інвестицій достатній не тільки для самовідтворення економіки, але й забезпечення економічного зростання країни. За сві-товим виміром такий обсяг вітчизняних інвестицій має перевищувати 17 % ВВП, а прямих іноземних – 5 %.

Валютний сектор – обмінний курс гривні до іноземних валют є спочатку паритетним до темпів інфляції, а потім – стабільним, гривня стає вільно конвертованою валютою, обсяг золотовалютних резервів країни достатній для підтримання стабільності національної грошо-вої одиниці (перевищує обсяг тримісячного імпорту). Позитивним є сальдо зовнішньоеко-номічної діяльності, в ній відсутні бартерні операції, сальдо платіжного балансу стає також нульовим або позитивним. Рівень забезпеченості готівкової валюти валютними резервами має бути більшим за 100 % [68].

Банківський сектор – наявність стійкої до кон’юнктурних коливань на вітчизняному і світовому фінансових ринках, надійної і повнокровної банківської системи з автономним національним банком, спроможність цієї системи забезпечувати фінансування в необхідних розмірах народного господарства, населення та держави. Приріст первинної емісії НБУ не більш за 20 %.

Фондовий сектор – розвиток і становлення повноцінного фондового ринку, який має забезпечувати реструктуризацію вітчизняної економіки, стимулювати вкладення збережень населення і підприємств в її розвиток і фінансову стабілізацію, є стійким до кон’юнктурних коливань на світовому фондовому ринку, національний індекс акцій є стабільним.

Наявність надійної і потужної системи захисту і примноження майна громадян і господарюючих суб’єктів, яка б також забезпечувала вагому частку фінансування реструк-туризації економіки та її зростання.

Страховий сектор – становлення надійного сектора страхових послуг, спроможного ефективно захищати майнові права та інтереси населення і господарюючих суб’єктів, суттєво впливати на реструктуризацію економіки і забезпечувати її зростання. Надходження стра-хових платежів є більшим за 7 % ВВП.

Внутрішньо-економічний сектор – повністю здійснено перехід до ринкових відно-син і створено повноцінну ринкову інфраструктуру, в наявності всі умови для сталого еко-номічного зростання народногосподарського комплексу. Наявність достатнього рівня розвит-ку галузей виробництв, які мають життєво важливе значення для функціонування держави як у звичайних, так і в екстремальних умовах і здатних забезпечити процес відтворення неза-лежно від дії чинників, що створюють загрози економічній безпеці, а також замкнених циклів у ключових виробництвах, диверсифікованих зовнішніх джерел фінансових, сировинних, енергетичних ресурсів, участь вітчизняних виробників у міжнародній кооперації на вигідних для них та для держави умовах (обсяг ВВП на душу населення від середнього по “сімці” розвинутих країн не менший за 50 %, його щорічний приріст перебільшує 3 %, частка оброб-ної промисловості в загальному обсязі промислової продукції не менша за 70 %, а частка ма-шинобудування – 20 %, витрати на НДДКР – 2 % ВВП, знос основних фондів не перевищує 50 %). Тіньовий сектор економіки не перевищує 10 % ВВП. Вітчизняні валютні кошти повертаються з-за кордону, інфляція в цілому не перебільшує 3,1 % на рік, стають стабільними ціни [68].

Зовнішньоекономічний сектор – позитивне сальдо зовнішньоекономічної діяльності, зростання експорту наукоємних, високотехнологічних товарів та послуг (частка в експорті високотехнологічної продукції не менша за 15 %, а продукції машинобудування – 40 %), наявність тільки критичного імпорту (частка імпорту у внутрішньому споживанні не більша за 25 %), відсутність бартерних операцій у зовнішньоекономічній діяльності.

Соціально-економічний сектор – створено економічні передумови для сталого зрос-тання добробуту населення і задоволення його потреб в якісному забезпеченні всіма видами соціальних послуг. Витримується баланс грошових доходів та витрат населення, відсутня заборгованість із заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат. Діє ефективна система трудових відносин і оплати праці, соціальні пільги і субсидії надаються лише незахищеним верствам населення. Реформована пенсійна система відповідає з одного боку, вимогам рин-кової економіки, а з другого – справедливому пенсійному забезпеченню. Рівень безробіття не перевищує 7 %, розрив між 10 % найбільш і 10 % найменш забезпечених груп населення менший за 8 разів, частка населення за межею бідності – не перевищує 10 %, співвідношення мінімальної і середньої зарплати не перевищує – 3 рази, співвідношення середній пенсії та зарплати – не більше 0,7–1 разу.

Світовий, а також вітчизняний, досвід надає можливість визначити порогові значення основних індикаторів безпечного стану економічної сфери. При визначенні порогових значень індикаторів, наведених вище, також використано порогові значення критеріїв приєднання країн-кандидатів до Маастрихтської угоди, а саме: загальний державний борг – 60 % ВВП, загальний дефіцит бюджету – 3 % ВВП, річний рівень інфляції – 3,1 %, річна відсоткова ставка за державними ціннимипаперами – 8,5 %.

Отже, визначення національних економічних інтересів надає можливість перейти до розробки державної політики щодо забезпечення економічної безпеки у вигляді сукупності її основних напрямків. З іншого боку, при визначенні пріоритетів економічної безпеки важливо враховувати загальнонаціональні пріоритети, серед яких на сучасному етапі розвитку країни, насамперед треба назвати наступні, що більшою частиною лежать у площині економіки [106]:

– укріплення економічних засад державності і національної безпеки; продовження системних реформ у державі, економіці і суспільстві;

– забезпечення критичної маси економічних перетворень, які б дозволили повніше задіяти ринкові механізми;

– стабілізація виробництва і забезпечення економічного зростання;

– глибока структурна перебудова національної економіки, утвердження науково-технологічної моделі її розвитку.

Тим часом важливим завданням урядових структур є запобігання проникненню на територію країни недоброякісних товарів, які не відповідають технічним, екологічним і медичним вимогам. Це актуально для України, чий ринок руйнується, а споживачі потерпають через недостатність вжитих державою заходів щодо сертифікації імпорту та контролю за якістю продукції, що ввозиться.

Як свідчить міжнародна практика, з метою фінансової стабілізації всередині країни уряд може вдатися до того, щоб примусити експортерів продавати валюту (тобто всю валютну виручку або її частину), яку вони заробляють на зовнішніх ринках. На різних історичних етапах подібні заходи вживалися країнами, різними за рівнями соціально-економічного роз-витку та моделями регулювання. На початкових етапах реформування економік це є типовим для пострадянських і посткомуністичних держав. Але й деякі провідні ринкові країни при виникненні валютно-фінансових диспропорцій або при загрозі можливих ускладнень запро-ваджували жорсткі обмеження режиму валютно-фінансового обігу. Найпоказовішим у цьому відношенні є приклад Франції, адже тут протягом XX ст. збільшення посилення валютного режиму відбувалося декілька разів (зокрема, в 1915, 1939, 1968 і 1981 рр.).

Отже, міжнародний досвід показує, що повномасштабне входження України до сис-теми світового господарства на вигідних для неї умовах має сприяти розвитку ринкових інститутів, виробничої та банківсько-кредитної сфер, стимулювати науково-дослідну та інно-ваційну діяльність, а також інформаційний обмін із зовнішнім оточенням.

На базі аналізу міжнародного досвіду поширення інноваційної парадигми розвитку відкритих економік в Україні доцільно добитися переведення економіки на інноваційні прин-ципи її побудови, зокрема, з визначенням галузевих і науково-технічних пріоритетів, а також конкретних організаційних механізмів реалізації цього підходу.

8. ЕКОНОМІЧНА ДИПЛОМАТІЯ У ПРИСКОРЕННІ

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

8.1. Історичні аспекти формування інституційної

структури ЄС як фактора стабільності співіснування

Першими угодами, підписаними між Україною та ЄС були: “Угода між Європейсь-кими Співтовариствами та Україною про торгівлю текстильними виробами” (від 5.05.1993) та “Угода між Урядом України і Комісією Європейських Співтовариств про заснування пред-ставництва Комісії Європейських Співтовариств України та про його привілеї та імунітети” (від 17.09.1993).

Наступні угоди “Про створення Контактної групи по вугіллю та сталі” (від 8.06.1994) та “Про партнерство та співробітництво між Україною та Євросоюзом та їх державами-чле-нами” (від 14.06.1994) та інші, мають безпосереднє прикладення у конкретних галузях.

Представництво Європейської Комісії в Україні було відкрито у Києві у вересні-жовтні 1993 р. Воно має статус дипломатичної місії та офіційно представляє Європейську Комісію в Україні [73].

Такі представництва, які відкриті в Україні, існують в усьому світі. Взагалі працює 126 представництв, найбільшими з яких є представництва у Москві, Токіо та Вашингтоні. Пред-ставництва забезпечують втілення програм кооперації та сприяння Європейського Союзу у країнах-партнерах [108].

Представництва займаються питаннями двосторонньої торгівлі та інвестицій. Вони повністю втілюють спільну зовнішню політику та політику безпеки ЄС в рамках загального положення. Представництва працюють у тісному контакті з посольствами країн-членів ЄС, а також з урядом та неурядовими організаціями країн-партнерів. Крім цього, Представництва мають серйозні завдання щодо розповсюдження інформації та роз’яснення процесу по-дальшого розвиту ЄС.

Представництво Єврокомісії у Києві здійснює керівництво виконанням угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною, яку було ратифіковано у березні 1998 р. і яка є основним документом, що регламентує стосунки між ЄС та Україною. У рамках цієї угоди представництво здійснює керівництво та нагляд за втіленням у життя програми ЄС Тасіс, яка забезпечує надання ноу-хау і фінансування розвитку економіки та демократичного сус-пільства у нових незалежних державах та Монголії. В Україні існує також спеціальна про-грама, яка забезпечує допомогу у відшкодуванні збитків від Чорнобильської катастрофи.

Представництво Європейської Комісії у Києві підтримує інші програми, наприклад, молодіжний рух – Євроклуб. Представництво видає щомісячний євробюлетень, має свою те-левізійну програму, відділ преси та інформації. Представництво надає всебічну інформаційну допомогу організаціям, установам, навчальним закладам, засобам масової інформації та широким колам громадськості [72].

Існуюча інституціональна структура ЄС є досить контрастною за своєю природою, охоплюючи міждержавні інститути, до числа яких належать, зокрема, Рада ЄС, Європейська Рада, Консультативний монетарний Комітет, Економічний і фінансовий Комітет, Політичний Комітет з питань закордонної політики і загальної безпеки, Координаційний Комітет з питань правосуддя і внутрішніх справ, Генеральний Секретаріат Ради, Європейський Парламент тощо [108].

“Наднаціональні” елементи конструкції представлені головним чином Європейською Комісією і значною мірою Європейським судом правосуддя. Членам Комісії гарантована незалежність від держав-членів, а свої рішення комісія приймає за допомогою процедури більшості. Суд першої інстанції Європейського Союзу, за певних передбачених у договорі умов, може розглядати справи, що віднесені до національного правосуддя.

“Незалежні адміністративні органи” ЄС, що діють у рамках окремих держав-членів, користуються великою автономією як стосовно тих держав, на території яких вони перебувають, так і відносно Європейської Комісії і Європейського Парламенту; вони не є ні “міждержавними”, ні “наднаціональними”. Це стосується, зокрема, Європейського моне-тарного інституту, Європейської системи центральних банків (SEBC), Європейського цент-рального банку, Європейського інвестиційного банку, Європейської рахункової палати, євро-пейського омбудсмена тощо [73].

У Конституції всі інститути союзу розглядаються як такі, що мають єдиний рівень легітимності і підлягають уніфікації на таких засадах: переслідування цілей союзу, утвер-дження його цінностей інтересам союзу, його громадянам і державам-членам та покликані забезпечити зв’язок, ефективність політики і дій для досягнення цілей союзу.

Всі інститути союзу поділяють на дві великі групи: ті, які формують “інститу-ціональну рамку” союзу, представляючи його загальне політичне обличчя, і ті, які належать до групи “інших інститутів та органів” союзу.

До “інституціональних органів” союзу входять:

1) Європейський Парламент – орган представництва “європейських громадян”. Обира-ється “європейськими громадянами” шляхом загальних прямих виборів у складі 736 членів на п’ять років. Разом з Радою Міністрів здійснює в союзі законодавчі, бюджетні, а також контрольні і консультативні функції;

2) Європейська Рада – міждержавний орган політичного керівництва союзу. До скла-ду Ради входять глави держав чи урядів держав-членів, Голова Ради і Голова Європейської Комісії. У роботі Ради приймає участь міністр закордонних справ союзу. Рада надає “необ-хідні імпульси” для розвитку союзу, визначає його орієнтацію і загальні політичні пріоритети: свої рішення ухвалює, як правило, консенсусом. Вона не бере участі у здійсненні зако-нодавчих функцій союзу;

3) Рада Міністрів – міждержавний орган із законодавчими і виконавчими функціями союзу. До складу РМ входить один представник від кожної держави-члена, призначений державою-членом на міністерському рівні залежно від теми засідання РМ. Цей представник – єдиний, хто представляє державу і має виключне право голосу. Свої рішення РМ приймає, як правило, кваліфікованою більшістю голосів. Разом з Європейським Парламентом РМ здійснює законодавчі і бюджетні функції, а також функції координації та визначення політики відповідно до умов, передбачених в Конституції [72];

4) Європейська Комісія – ключовий виконавчий орган урядового характеру союзу, здійснює функції координування, виконання і управління відповідно до умов, визначених в Конституції, забезпечує представництво союзу на міжнародному рівні, за певних умов має право законодавчої ініціативи. За здійснення своїх функцій Комісія несе відповідальність перед Європейським Парламентом і за резолюцією недовіри останнього може бути відправ-лена в колективну відставку. У здійсненні своїх функцій Комісія є цілком незалежною. Ко-місія – колегіальний орган, що складається з Голови комісії, міністра закордонних справ союзу і 13 Європейських Комісарів. Кандидатура на посаду Голови комісії висувається ква-ліфікованою більшістю Європейської Ради за результатами виборів до Європейського Парла-менту і після обирається на цю посаду голосами більшості членів новообраного Європей-ського Парламенту. Обраний Голова комісії призначає 13 Європейських Комісарів з числа рекомендованих кандидатів від кожної держави-члена, враховуючи на свій розсуд їх компе-тентність, ділові якості і незалежність, і за цими ж критеріями комісарів без права голосу в комісії – по одному від тих держав-членів, які залишились не представленими Європейським Комісаром в комісії.

Будь-який Європейський Комісар чи Комісар зобов’язаний піти у відставку на вимогу Голови комісії. У разі вотуму недовіри з боку Європейського Парламенту і Європейські Комі-сари, і Комісари разом з Головою комісії ідуть у відставку колективно.

Міністр закордонних справ союзу відповідає за загальну безпеку, здійснення зовніш-ньої політики та зовнішні зносини союзу. Є за посадою заступником Голови Європейської комісії. Призначається на посаду за згодою Голови Європейської Комісії рішенням Єв-ропейської Ради, прийнятим кваліфікованою більшістю голосів. Європейська Рада, за до-помогою тієї ж процедури, має право достроково припинити повноваження міністра [73].

6. Суд Правосуддя – виключний орган юрисдикції союзу. Забезпечує “дотримання права” в тлумаченні і застосуванні Конституції. Розглядає позови від держави-члена, інсти-туту, будь-якої фізичної чи юридичної особи, а в іншому порядку – звернення органів націо-нальної юрисдикції стосовно тлумачення права чи чинності актів, що прийняті. Включає:

– Суд європейського правосуддя, до складу якого входить один суддя від кожної держави-члена;

– Трибунал першої інстанції, до складу якого входить як мінімум один суддя від кожної держави-члена (кількість суддів Трибуналу визначає статут Суду правосуддя);

– Трибунали спеціалізованої юрисдикції.

До “інших інститутів та органів” союзу належать:

7) Європейський центральний банк – незалежна установа союзу, що наділена права-ми юридичної особи, лише вона має право дозволити емісію євро. Разом з національними центральними банками утворює систему європейських центральних банків, яка в рамках угоди про грошову одиницю союзу – євро – проводить єдину монетарну політику союзу. Головне завдання системи – стабільність цін в союзі, підтримка загальної економічної політики з ме-тою досягнення реалізації його завдань. Система працює за своїм власним статутом, керівниц-тво нею здійснюють органи центрального європейського банку, які вправі приймати рішення.

8) Рахункова палата – складається за принципом один громадянин від однієї держави-члена, проте її члени здійснюють свої функції цілком незалежно. Здійснює контроль за доходами і витратами союзу і за якісним використанням фінансових засобів.

До консультативних органів союзу за Конституцією належать:

1) Комітет регіонів – здійснює консультативні функції для Європейського Парла-менту, Ради Міністрів і Європейської Комісії; складається з представників органів місцевого і регіонального самоврядування;

2) Економічний і Соціальний комітет – виконує такі ж консультативні функції, що і Ко-мітет регіонів; складається з представників організацій працівників, працедавців і інших со-ціально-економічних, професійних і культурних середовищ громадянського суспільства [73].

Члени обох комітетів не можуть бути пов’язані жодним імперативним мандатом і здійснюють свої функції цілком незалежно на користь загальних інтересів союзу.

Будь-який європейський інститут, відповідно до проекту Конституції, діє в межах повноважень і відповідно до процедур і умов, які йому визначено в Конституції. Інститути між собою підтримують “лояльне співробітництво”.

Ієрархізація юридичних норм союзу, відповідно до Конституції, пропонується за двома різними напрямами:

) горизонтальна ієрархія між актами союзу і актами держав-членів, що базується на трьох засадах: загальна компетенція належить державам-членам; компетенція союзу має виключний характер і базується на принципах субсидіарності і пропорційності; Конституція і правові акти союзу мають примат стосовно правових актів держав-членів;

) вертикальна ієрархія між різними категоріями нормативних актів союзу. Конвент відповідно до раніше прийнятої резолюції Європейського Парламенту в проекті Конституції пропонує її глибоку і радикальну реформу на основі трьох наступних принципів: спрощення (з метою усунути існуючий дуалізм юридичних актів, передбачений в договорах про ЄС і Співдружність); спеціалізації (відповідно до поділу функцій на конституційні, законодавчі і виконавчі) і демократизації [73].

Відповідно Конституція пропонує поділити всі нормативні акти союзу, залежно від статусу акта, процедури прийняття акта і його адресатів на три відмінні категорії.

Конституційний блок складається з єдиного акта – Конституції, до складу якої від-несено дві частини і додаткові протоколи. Незважаючи на свою назву, Конституція зали-шається актом міжнародного права, підписаним державами-членами і ратифікованим відпо-відно до чинних в них конституційних процедур. У результаті вона набуде форми конс-титуційного договору.

До законодавчого блоку належать ті нормативні акти союзу, які приймаються Євро-пейським Парламентом у співробітництві з Радою Міністрів кваліфікованою більшістю го-лосів за ініціативою Європейської Комісії.

Європейський закон визначає основні засади, головні орієнтири і істотно важливі елементи тих заходів, які необхідно вжити. Має загальнообов’язковий характер і пряму дію стосовно держав-членів, їх юридичних і фізичних осіб. До цієї категорії належать, зокрема, рамковий закон, який встановлює положення статутного характеру щодо функціонування окремих європейських інститутів, і щорічний фінансовий закон – бюджет союзу [73].

Європейський рамковий закон пов’язує державу-члена через визначення тих резуль-татів, яких вона має досягти, залишаючи вибір засобів для цього у віданні самої держави. Рамкові закони повинні відповідати Конституції, а європейські закони – відповідати і Конс-титуції, і рамковим законам.

Блок виконавчих актів призначений для втілення в життя Конституції та законодавчих актів союзу. До цих актів належать [73]:

а) Європейська постанова не є законодавчим актом, але, маючи загальний характер, спрямована на реалізацію положень законодавчих актів і певних специфічних положень Конституції. Вона або є обов’язковою і прямо застосовною у всіх державах-членах, або юри-дично лише пов’язує свого адресата через визначення тих результатів, яких він має досягти, залишаючи йому свободу у виборі засобів для цього;

б) Європейське рішення не є законодавчим актом, але має обов’язкову силу. У тому разі, коли воно є індивідуально-адресним, воно обов’язкове лише для свого адресата.

Рада Міністрів, Європейська Комісія, Європейський центральний банк приймають європейські постанови і європейські рішення в порядку і за умов, визначених в Конституції. Вони ж за умов, визначених в Конституції, приймають рекомендації.

Європейські закони чи європейські рамкові закони можуть делегувати Європейській Комісії повноваження на прийняття “делегованих постанов”, які доповнюють або моди-фікують деякі елементи закону чи рамкового закону.

Держави-члени вживають всіх необхідних у внутрішньому праві заходів для вико-нання юридично обов’язкових актів союзу.

Європейські рамкові закони, прийняті відповідно до встановленого порядку, підпису-ються Головою Європейського Парламенту і Головою Ради Міністрів і підлягають опублі-куванню в Journal officiel Європейського Союзу і набирають чинності в день, який в них вказано або в іншому разі – на 20-й день з дня опублікування. У цьому ж органі ЄС підля-гають опублікуванню і європейські постанови чи європейські рішення за підписом голови відповідного європейського інституту [108].

Міжнародні договори та угоди союзу є складовою права союзу. У контексті положень проекту Конституції вони мають вищу юридичну силу щодо будь-яких внутрішніх юридичних актів союзу, проте мають відповідати Конституції.

Здійснення конституційного контролю в союзі покладено на Європейський суд правосуддя.

Отже, проект Конституції для Європи має вагомий реформаторський потенціал. Як його буде реалізовано, покаже майбутнє.

Україною прийнята і зараз активно втілюється в життя стратегія інтеграції України до ЄС, яка визначає основні напрями співробітництва України з ЄС – організацією, яка в процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку [12].

Національні інтереси України потребують утвердження її як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. Стратегія інтеграції України до ЄС ґрунтується на [12]:

– Конституції України, що встановлює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизна-ними принципами і нормами міжнародного права;

– схвалених Верховною Радою України основних напрямах зовнішньої політики Ук-раїни та концепції (основах державної політики) національної безпеки України;

– Угоді про партнерство та співробітництво (УПС), підписаній між Україною і ЄС, яка визначає механізм взаємодії між Україною і ЄС.

Стратегія інтеграції України до ЄС визначає основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 р., протягом якого мають бути створені передумови, необхідні для набуття Україною повноправного членства в ЄС.

Стратегія інтеграції України до ЄС має забезпечити входження держави до євро-пейського політичного, економічного і правового простору і отримання на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, що є головним зовнішньополітичним пріоритетом України.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучас-ною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах-членах ЄС [15].

Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну влас-ність, охорону праці, життя та здоров’я, навколишнього природного середовища, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені угодою про партнерство та співробітництво. Важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти [15].

Етапами правової адаптації є імплементація угоди про партнерство та співробіт-ництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС.

Глобалізація світового господарства, уніфікація національних економік на засадах ГАТТ/COT, економічні тенденції в державах-членах ЄС щодо консолідованого єдиною гро-шовою одиницею ЄС, потенційна взаємовигідність вільної торгівлі є важливими факторами економічної інтеграції та розвитку торгівлі між Україною і ЄС.

Базовим документом, що визначає засади економічної інтеграції України до ЄС та засади розвитку торгівлі, є угода про партнерство та співробітництво.

Розвиток процесу економічної інтеграції полягає у лібералізації і синхронізованому відкритті ринків ЄС та України, взаємному збалансуванні торгівлі, наданні на засадах взаєм-ності режиму сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та українським експортерам на ринках ЄС, запровадженні спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників. Економічна інтеграція базується на координації, синхронізації та відповідності прийняття рішень у сфері економіки України та ЄС і передбачає ліквідацію обме-жень розвитку конкуренції та обмеження застосування засобів протекціонізму, формування основних економічних передумов для набуття Україною повноправного членства у ЄС.

Безпека України у контексті загальноєвропейської безпеки ґрунтується на тому, що розвиток і зміцнення ЄС поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах.

Принцип неподільності європейської безпеки однаково важливий як для України, так і для ЄС та його повноправних та асоційованих держав-членів. Кооперативна безпека, пошук підходів до якої, поряд з іншими європейськими і трансатлантичними структурами, активно веде ЄС, має стати для України гарантією власної безпеки. Розширення співпраці між Украї-ною та Західно-Європейським Союзом (ЗЄС) – основною структурою оборони та безпеки ЄС – є одним із основних чинників інтеграції України до ЄС [68].

Визнання Євросоюзом важливого значення України у формуванні нової архітектури європейської безпеки на третє тисячоліття може і повинно бути використаним як суттєвий важіль просування українських інтересів у відносинах з ЄС. Одночасно зміцнення безпеки України пов’язане із забезпеченням економічної безпеки та політичної стабільності у державі.

Політична консолідація передбачає неухильне поглиблення політичного діалогу і поліпшення загальної атмосфери відносин між Україною та ЄС (саміти, міністерські кон-сультації, зустрічі на експертному рівні). Вона спрямована на:

– гарантування політичної стабільності як в Україні, так і на всьому європейському континенті;

– забезпечення мирного розвитку та плідного співробітництва всіх європейських націй;

– зміцнення демократичних засад в українському суспільстві [74].

Політичну консолідацію у контексті стратегії України на європейську інтеграцію слід розглядати у двох площинах:

1. Зовнішньополітична консолідація спрямована, насамперед, на зміцнення європей-ської безпеки. З одного боку, вона включає всебічне входження України в європейський по-літичний, правовий, економічний, інформаційний, культурний простір. З іншого – ідентифі-кацію політики ЄС щодо України, відокремлення її від політики ЄС щодо Росії та підтримку державами Європи та світовим співтовариством стратегії інтеграції України до ЄС. У цьому контексті важливим є співробітництво з Європейською Комісією, Європарламентом та ін-шими загальноєвропейськими інституціями, а також поглиблення відносин з окремими дер-жавами-членами ЄС. Істотною складовою зовнішньополітичної консолідації слід вважати згоду ЄС на поступове залучення України до міжрегіональних ініціатив союзу. Одним з реальних внесків на шляху до зближення політичних позицій України та ЄС було б досяг-нення згоди щодо спільної позиції в ООН з глобальних міжнародних питань.

2. Внутрішньополітична консолідація базується на виборі, зробленому українським суспільством на користь інтеграції до ЄС. Вона включає, насамперед, зміцнення демократії та верховенства права в державі. Європейська інтеграція сприятиме становленню громадян-ського суспільства в Україні і дальшому формуванню української політичної нації як повно-правного члена сім’ї європейських націй. Важливим елементом внутрішньої консолідації є формування у суспільстві прихильності до ідеї набуття у майбутньому членства в ЄС як реальної можливості забезпечити гідне майбутнє для України та її громадян [79].

Політична консолідація не може відбуватися за рахунок односторонніх кроків. На період до набуття Україною статусу асоційованого члена ЄС слід послідовно дотримуватися принципу паритетності, домагаючись від ЄС рівноцінних зустрічних кроків.

Адаптація соціальної політики України полягає у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров’я, пенсійного забезпечення, політики зайнятості та інших галузей со-ціальної політики відповідно до стандартів ЄС і поступовому досягненні загальноєвро-пейського рівня соціального забезпечення і захисту населення [127].

Цей напрям інтеграційного процесу має здійснюватися у рамках загальної програми реформ з активним залученням інституцій та програм ЄС та його держав-членів і першо-черговим спрямуванням технічної допомоги ЄС саме на адаптацію соціальної політики. Важливе значення у цьому контексті матиме ратифікація і дальша імплементація Україною Європейської соціальної хартії, а також укладання угод з координації систем соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на території держав-членів ЄС.

Поряд із цими напрямами європейської інтеграції, культурно-освітній та науково-тех-нічний займають особливе місце, зумовлене потенційною можливістю досягти вагомих ус-піхів у інтеграційному процесі саме на цих напрямах. Вони охоплюють галузі середньої і ви-щої освіти, перепідготовку кадрів, науку, культуру, мистецтво, технічну і технологічну сфери [98].

Інтеграційний процес на відповідних напрямах полягає у впровадженні європейських норм і стандартів у освіті, науці і техніці, поширенні власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. У кінцевому результаті такі кроки спрацьовуватимуть на підвищення в Ук-раїні європейської культурної ідентичності та інтеграцію до загальноєвропейського ін-телектуально-освітнього та науково-технічного середовища [95].

Здійснення цього завдання передбачає взаємне зняття будь-яких принципових, на відміну від технічних, обмежень на контакти і обміни, на поширення інформації. Особливо важливим є здійснення спільних наукових, культурних, освітніх та інших проектів, залучення українських вчених та фахівців до загальноєвропейських програм наукових досліджень.

Практичне здійснення інтеграційного процесу можливе лише за умови доповнення загальноєвропейського виміру співпраці регіональною інтеграцією та поглиблення галузевого співробітництва України і ЄС. Ураховуючи важливу для ЄС тенденцію, висловлену в гаслі “ЄС: від союзу країн до союзу регіонів”, цей напрям набуває особливого значення.

Основою регіональної інтеграції є УПС, Європейська Хартія місцевого самовря-дування, інші відповідні правові акти ЄС та Ради Європи.

Регіональна інтеграція передбачає встановлення і поглиблення прямих контактів між окремими регіонами України та державами-членами і кандидатами у члени ЄС, їх розвиток у визначених у цій стратегії напрямах для поступового перенесення основної ваги інтегра-ційного процесу з центральних органів виконавчої влади на регіони, до органів місцевого само-врядування, територіальних громад і, зрештою, найширшого залучення громадян України.

Галузева співпраця являє собою координацію і взаємодію між Україною та ЄС у конкретних галузях і сферах господарської діяльності. Пріоритет на найближчі роки у галу-зевій співпраці слід віддати сфері трансєвропейських транспортних, електроенергетичних та інформаційних мереж, співробітництву у галузі юстиції, запобіганню та боротьбі з орга-нізованою злочинністю і поширенням наркотиків, митній справі, науково-дослідницькій сфе-рі, промисловій та сільськогосподарській кооперації тощо.

Правовою основою галузевої співпраці є УПС, відповідні нормативні акти сторін, угоди та протоколи, укладені між Україною і ЄС та державами-членами ЄС щодо співпраці і взаємодії як у цілому, так і у визначених галузях.

Доцільними є також розробка та схвалення відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України програм розвитку відносин із ЄС, які б виходили із загальних положень Стратегії інтеграції та поступово сформували цілісний пакет – національну програму інтеграції.

Галузева співпраця передбачає, поряд з прийняттям галузевих програм співробіт-ництва з ЄС, розробку переліку підрозділів та посадових осіб у центральних органах ви-конавчої влади, місцевих органах влади, що відповідають за формування та реалізацію державної політики України щодо ЄС, встановлення прямих контактів між міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України і відповідними директоратами Європейської Комісії. У коротко- та середньостроковому контексті вирішальна відповідаль-ність за узгодження галузевої співпраці покладається на українську частину ради з питань співробітництва між Україною та європейськими співтовариствами (Європейським Союзом), а за їх реалізацію – на українську частину Комітету з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами та міністерство економіки України [132].

Охорона довкілля є визнаним пріоритетом державної політики і предметом під-вищеної уваги громадськості в європейських державах, одним з головних напрямів діяльності ЄС і актуальною проблемою для України, зумовленою не лише наслідками аварії на ЧАЕС, але й загальним станом довкілля в Україні.

Правовою основою співробітництва у галузі охорони довкілля є УПС, міжнародні договори та угоди щодо безпеки навколишнього природного середовища, сторонами яких є Україна та ЄС. У результаті співробітництво в галузі охорони довкілля має призвести до ство-рення безпечного і сприятливого для людини загальноєвропейського екологічного простору.

Внутрішнє забезпечення процесу інтеграції України до ЄС покладається на вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади України у співпраці з органом законодавчої влади, відповідними органами місцевого самоврядування.

Керівництво стратегією інтеграції України до ЄС здійснює Президент України.

Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію стратегії інтеграції України до Єв-ропейського Союзу.

Міністерство закордонних справ України здійснює заходи щодо забезпечення політич-них відносин України з ЄС та координацію діяльності органів виконавчої влади у цій сфері.

Міністерство економіки України здійснює міжвідомчу координацію з питань міжга-лузевого економічного та соціального співробітництва України з ЄС [132].

Інші міністерства та центральні органи виконавчої влади забезпечують реалізацію га-лузевого співробітництва України з ЄС, імплементацію угоди про партнерство та співро-бітництво, здійснюють інші заходи у межах своєї компетенції та визначених стратегією завдань з метою поглиблення інтеграції України до ЄС [12].

Стратегія інтеграції передбачає такі сфери внутрішнього забезпечення інтеграції України до ЄС:

– затвердження Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України пе-реліку центральних органів виконавчої влади, організацій, установ, посадових осіб, відпо-відальних за здійснення завдань, визначених стратегією інтеграції;

– регулярне проведення засідань української частини Ради з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами з метою забезпечення виконання завдань, визначених стратегією інтеграції;

– забезпечення формування і здійснення галузевих та регіональних програм співро-бітництва з ЄС у тій частині, за яку несе відповідальність українська сторона;

– створення нових програм у системі освіти, стажування та підвищення кваліфікації працівників органів законодавчої, виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за напрямами європейської інтеграції України, запровадження спеціалізації з питань ЄС у рамках навчальних програм вузів;

– створення програми мовної підготовки державних службовців та фахівців, які за-безпечують процес інтеграції, розробки та здійснення комплексу заходів щодо розширення та підвищення якості вивчення мов ЄС у середніх та вищих навчальних закладах;

– розробка програми фінансування заходів з інтеграції України до ЄС відповідно до стратегії інтеграції;

– фінансування заходів, спрямованих на інтеграцію України до ЄС, за рахунок бюд-жетних коштів з широким залученням позабюджетних коштів, коштів приватних осіб та програм допомоги ЄС Україні;

– забезпечення правової адаптації нормативно-правових актів, що приймають органи виконавчої влади, до вимог ЄС;

– перегляд навчальних програм правової освіти з метою їх адаптації до програм ЄС, вивчення правових засад діяльності установ ЄС, дослідження процесів у правовій галузі як у державах-членах, так і державах-кандидатах у члени ЄС;

– забезпечення проведення широкомасштабної агітаційно-інформаційної національної кампанії з метою сприяння інтеграції України до ЄС. Розробка і запровадження програми інформування широких кіл громадськості щодо ситуації в ЄС, проблем, що існують на шляху інтеграції України до ЄС;

– забезпечення доступу до європейських правових, бібліографічних та інших ін-формаційних баз даних;

– створення національного центру (банку) даних стосовно ЄС. Із створенням на-ціональної програми інтеграційної стратегії щорічно розроблятиметься план дій з реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС [12].

8.2. Європейський вибір: проблеми і перспективи

розвитку економічної дипломатії

Виступ Президента України В. Ющенка у Європейському Парламенті у лютому 2005 р. показав, що як і Україна, так і ЄС прагнуть якнайшвидше зосередити свої думки над реалі-зацією вступу України до ЄС. Він наголосив, що Україні ще треба багато зробити, щоб стати повноправним членом європейської сім’ї націй. Але головного ми досягли. Нас об’єднують спільні цінності і спільні цілі, усвідомлення спільної історії та відданість ідеї побудови спільного майбутнього. І це відчуття єдності є набагато сильнішим за будь-які слова, декларації та риторику [8].

Протягом останніх років уже зроблено чимало для започаткування європейської інтеграції України. Вступ до ЄС визначений головним завданням органів державної влади, стратегічним зовнішньополітичним курсом України. Але попри певні зрушення, декларації щодо інтеграції в Європу так і залишилися переважно словами. На перешкоді стояли авто-ритаризм, порушення демократичних прав, норм, утиски ЗМІ і свободи слова, переслідування опозиції, корупція і зловживання владою.

Створені сприятливі умови як для внутрішніх реформ, так і для прогресу стосунків з Європейським Союзом. І Україна, і ЄС не мають права втратити цей унікальний шанс.

Позитивним фактом розширення плану дій Україна – ЄС, що підписаний напередодні, Україна вітає будь-які дії, спрямовані на розширення нашого співробітництва відповідно до нових політичних реалій. Виконання плану є важливим етапом нашого співробітництва. Українська сторона має наполегливо і неухильно виконувати прийняті зауваження, щоб до кінця 2007 р. завершити переговори щодо термінів вступу України до Європейського Союзу [8].

Високі цілі європейської інтеграції вимагають проведення адміністративної реформи та посилення інституційної спроможності органів державної влади в Україні. Вона має бути здійснена у максимально стислі терміни і адаптувати апарат управління до сучасних вимог і викликів. Це повинно забезпечити ефективність влади у проведенні своєї політики, підви-щенні відповідальності за результати її впровадження і, зрештою, відновлення довіри з боку народу. Слід робити усе можливе, щоб дії влади були прозорими і зрозумілими, а політика передбачуваною і послідовною. Іншою складовою є всеохоплюючі соціальні реформи: пен-сійна, охорони здоров’я та освіти. Безумовний пріоритет – створення безпечних умов для жит-тя людей: реформа правоохоронних органів, армії, боротьба з контрабандою, наркоторгівлею, торгівлею людьми та людськими органами, нелегальною еміграцією.

Європейська та євроатлантична інтеграція як фактор, який найбільш повною мірою сприяє внутрішнім реформам, зміцненню демократії, верховенства права, громадянського сус-пільства, поваги до національних меншин та регіонів, посилення місцевого самоврядування, має бути і надалі ключовим зовнішньополітичним пріоритетом. Рух до об’єднаної Європи, яким би швидким він не був, не є проблемою для Росії. Він лише сприятиме подальшому зближенню ЄС та РФ. І ніхто не може, і не має права вважати, що інтеграція України до ЄС та розвиток тіснішого співробітництва з Росією є несумісними.

Історія учить: наші спільні цінності ніде і ніколи не можуть вважатися утвердженими назавжди.

На сьогодні основною метою є захист національних інтересів України та прав співвітчизників за кордоном.

Європейська інтеграція стане пріоритетом міжнародної діяльності уряду. Уряд пе-рейде від декларативності до конкретних кроків, які виведуть взаємини з ЄС на рівень перспективи членства. Буде прискорено процес входження України до світової економічної системи. Це забезпечить сталий розвиток та підвищення ефективності національної економіки.

Водночас ці питання мають стати у центрі уваги економічної дипломатії.

З цією метою планується [132]:

а) у сфері захисту національних інтересів, прав та інтересів громадян України за кордоном:

– розробити і внести на розгляд Верховної Ради основні засади зовнішньої політики України;

– затвердити комплексний план заходів із захисту прав та інтересів громадян України за кордоном;

– активізувати переговорний процес із спрощення режиму перетинання громадянами України кордону з країнами ЄС та сусідніми країнами;

– використовувати механізми ООН та інших міжнародних і регіональних організацій з метою поглиблення міжнародного правового співробітництва;

– задіяти наявний потенціал торговельно-економічного та науково-технічного співро-бітництва України з країнами Азії та Тихоокеанського регіону;

– активізувати зовнішньоекономічні зв’язки з країнами Африки та Латинської Америки;

– посилити роботу з формування позитивного міжнародного іміджу України;

б) у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції:

– ухвалити оновлену національну стратегію європейської інтеграції України;

– створити засадничу базу для набуття Україною повноправного членства в Європей-ському Союзі та сформувати в суспільстві стійку проєвропейську більшість;

– активізувати роботу з виконання положень угоди про партнерство та співробіт-ництво з ЄС;

– реалізувати заходи у рамках плану дій Україна – ЄС;

– адаптувати у взаємодії з Верховною Радою законодавство України до законодавства ЄС; забезпечити експертну та фінансову підтримку цього процесу з боку ЄС;

– розробити разом з ЄС нову стратегію відносин Україна – ЄС, яка передбачала б перспективу членства України в ЄС; поширити на Україну окремі елементи передвступної стратегії ЄС;

– активізувати діалог високого рівня з питань енергетики;

– розпочати з ЄС роботу з метою створення зони вільної торгівлі;

– надати нових імпульсів роботі з новими членами ЄС, особливо країнами Балтії та Центрально-Східної Європи, з метою прискорення інтеграції до ЄС;

– активізувати співробітництво з Європейським інвестиційним банком з метою за-лучення його коштів для реалізації масштабних загальнонаціональних проектів;

– забезпечити підготовку висококваліфікованих кадрів для роботи на євроінтегра-ційному напрямі;

– сприяти поінформованості суспільства з питань європейської та євроатлантичної інтеграції;

– активізувати дипломатичні зусилля у сфері співробітництва з країнами Європи та Північної Америки з метою поглиблення євроатлантичної інтеграції України;

– продовжувати участь у заходах в рамках програми “Партнерство заради миру” та Ради євроатлантичного партнерства;

в) у сфері інтеграції до світової економіки та розвитку рівноправних, взаємовигідних та прогнозованих відносин з Російською Федерацією:

– встановити регулярний та активний діалог на рівні урядів;

– визначити перелік актуальних питань та проектів двостороннього співробітництва на 2006–2010 рр.;

– забезпечити функціонування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень;

– активізувати роботу з реалізації програм довгострокового економічного та науково-технічного співробітництва;

– налагодити взаємовигідне співробітництво в енергетичному секторі;

– розширити міжрегіональне та транскордонне співробітництво;

г) у сфері забезпечення регіональної стабільності та співробітництва:

– укласти угоди про вільну торгівлю як на двосторонньому рівні, так і в рамках регіональних об’єднань;

– визначити ступінь співробітництва України в рамках єдиного економічного простору;

– оптимізувати участь України в СНД з урахуванням пріоритетів зовнішньої політики;

– активізувати співробітництво в усіх сферах в рамках об’єднання ГУАМ;

– активізувати переговорний процес з питань договірного оформлення державного кордону України по всьому його периметру;

– визначити пріоритети транскордонного співробітництва з новими країнами-членами ЄС, реалізувати спільні проекти за рахунок програм технічної допомоги ЄС, розвивати існуючі та створювати нові єврорегіони;

– активізувати участь України у врегулюванні “заморожених” конфліктів у Придніст-ров’ї та на Південному Кавказі [133].

8.3. Тенденції та перспективи інтеграції України до ЄС

2 грудня 1991 р. була прийнята Декларація ЄС щодо України, в якій відзначено демократичний характер Всеукраїнського референдуму та висловлений заклик до України підтримувати з ЄС відкритий і конструктивний діалог, спрямований на забезпечення вико-нання всіх колишніх зобов’язань СРСР.

Протокол згоди між ЄС і новими незалежними державами про реалізацію програм був складений 11.02.1992 р., а вже 6.04.1992 р. підготовлена Директива КЄС до Ради Міністрів ЄС про започаткування переговорів щодо укладення угод про співробітництво з Білоруссю, Ка-захстаном, Росією, Україною.

Щодо тенденцій економічної співпраці з ЄС, то обсяги експорту зовнішньої торгівлі України товарами за 2004 р. становили 32672,3 млн дол. США, імпорту – 28996 млн дол. США і проти 2003 p. збільшилися відповідно на 41,6 % та на 26 %. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило 3676,3 млн дол. (у 2003 p. – 46,7 млн дол.).

За 2004 р. експорт давальницької сировини становив 37,2 млн дол. Імпортовано го-тової продукції з української давальницької сировини на 39 млн дол. США. Водночас в Україну надійшло іноземної давальницької сировини на 1793,4 млн дол. Експортовано готової продукції з імпортної давальницької сировини на 2487,9 млн дол. США.

За 2004 рік експорт послуг збільшився на 25 % і становив 5307,9 млн дол. США, імпорт – відповідно на 37,7 % і 2008,1 млн дол. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі послугами становило 3299,8 млн дол. США. На країни СНД припадає 47,4 % загального обсягу експорту та 20,3 % загального обсягу імпорту послуг України. Найбільшим партнером серед них залишається Росія, до якої здійснювалось 43,5 % експортних та 17 % імпортних надходжень України. Іноземними інвесторами зі 116 країн світу станом на 1.01.2005 р. вкладено у підприємства України 8,4 млрд дол. США прямих інвестицій.

Ринок ЄС має досить ліберальний торговельний режим, який характеризується неви-соким рівнем середнього імпортного тарифу (4,4 % в 2002 р. і 4,1 % в 2004 р.) та чималою часткою імпорту без стягнення мита [212].

Водночас в окремих секторах, що становлять інтерес для українських експортерів (сільське господарство, рибальство, металургійна промисловість), застосовуються протек-ціоністські заходи. Зокрема, в галузі сільського господарства спостерігається чимала частка так званих пікових тарифів. Стосовно України діють кількісні обмеження імпорту.

Присутність України на ринках ЄС регулюється як спільними для всіх країн еле-ментами торговельного режиму, так і численними вибірковими регуляторами, що застосо-вують до країн з неринковою економікою та країн-не членів СОТ, до яких і досі належить наша держава.

Важливою тенденцією є і загальне посилення в ЄС значення нетарифного регулю-вання (особливо технічного). Адже на ЄС в окремі роки припадає від 20 до 55 % загальної кількості повідомлень про нові технічні норми та стандарти, які здійснюються в рамках Світової організації торгівлі.

За останні роки відбувалися певні позитивні зрушення в аспекті присутності України на ринку Євросоюзу. Так, протягом 1996–2004 pp. зовнішня торгівля товарами та послугами України та ЄС зросла на 3,5 млрд дол., або в 1,7 рази. При цьому експорт збільшився в 2,1 ра-зи, а імпорт – в 1,5. Швидко зростала й частка країн-членів ЄС у зовнішній торгівлі України. У 1995–2004 рр. вона збільшилася з 13 до 25 %, а з урахуванням 10 країн, які стали членами ЄС в травні 2004 р. – до 35,8 %.

Уже сьогодні ринок ЄС – другий за значенням після СНД, але після розширення Єв-росоюзу у травні 2004 р. ЄС стає головним експортним товарним ринком України. Адже у 2002 р. зовнішньоторговельний оборот України з 10 країнами – кандидатами на вступ до ЄС ста-новив 4 млрд дол., при експорті товарів та послуг з України в 2,5 млрд дол. та імпорті – 1,5 млрд.

Для торгівлі України з країнами ЄС характерним є від’ємне сальдо, що зумовлене від’ємністю товарної складової, оскільки експорт послуг протягом 1996–2004 pp. до ЄС пе-ревищував їх імпорт. [196]

Очевидні успіхи в розвитку торгівлі не повинні вводити нас в оману. Адже спос-терігається симетрична залежність: частка України у зовнішньоторговельному обороті ЄС становить лише близько 0,4 %. Однак навіть досягнута частка ЄС в торгівлі України є абсо-лютно недостатньою для інтеграції до Євросоюзу, адже для інтеграції необхідно досягти мінімум 60 % (Росія після розширення Євросоюзу матиме понад 50 %).

Більше того, для торгівлі України з ЄС характерна значна концентрація на невеликі групи країн. Так, у 2004 р. на Німеччину, Італію та Велику Британію припадало майже 3/5 зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС. Аналогічною є ситуація і в торгівлі з країнами, що вступають до ЄС. Найбільшими торговельними партнерами України серед них у 2004 р. були Польща, Угорщина та Словаччина, на яких припадало майже 2/3 нашої зовнішньої торгівлі товарами з країнами-кандидатами [154].

Товарна структура торгівлі України та країн ЄС свідчить і про надзвичайну вузькість її асортименту. Так, у 2000–2004 pp. у загальному обсязі українського експорту до ЄС більш ніж чверть (26,7 %) становили недорогоцінні метали та вироби з них (у т.ч. 18 % – чорні метали, 16,3 % – мінеральні продукти, 12,3 % – продукція сільського господарства та харчової промисловості, 15,1 % – легкої; промисловості).

У товарному імпорті з країн ЄС, навпаки, переважають машини, устаткування, ме-ханізми, прилади та засоби транспорту (в середньому 38,8 % загального обсягу імпорту товарів з країн ЄС у 2000–2004 pp.), продукція хімічної промисловості та пов’язаних із нею галузей, включаючи полімерні матеріали та каучук (21,5 %), а також продукція легкої про-мисловості (10,2 %). Привертає увагу нестійкість ключових товарних груп українського екс-порту на ринку ЄС, тоді як структура імпорту досить стала, і це, на наш погляд, вказує на нестійкість конкурентних позицій українських експортерів на ринку ЄС.

Найбільшу питому вагу в загальному обсязі українського експорту послуг до ЄС у 2000–2004 pp. мали транспортні послуги (в середньому 80,8 %), а імпорту – різні ділові, професійні та технічні (21,5 %), транспортні (21,5 %), державні (17,3 %) та фінансові (10,2 %) послуги. Отже, імпорт Україною послуг є значно більш диверсифікованим, а експорт – мо-нокультурним. Присутність України в найбільш динамічних сферах послуг – туристичних, інформаційних, інженерних, науково-технічних, фінансових, управлінських – незначна.

Загалом структурні особливості зовнішньої торгівлі України, що відбивають струк-туру конкурентних можливостей вітчизняної економіки, стратегічно програшні для країни. Така структура торгівлі є несприятливою для прискореного входження України до еко-номічного простору ЄС і потребує істотних змін.

Більш динамічному та ефективному розвитку торгівлі України на ринку ЄС перешко-джає складний комплекс нижченаведених проблем. Ключову роль серед них відіграє відсутність позитивних зрушень у галузевій структурі української економіки. Сьогодні то-варний обмін між Україною та ЄС відбувається переважно на міжгалузевій основі, що ве-ликою мірою обмежує реальну економічну інтеграцію, яка, як свідчить світовий досвід, роз-вивається переважно на основі внутрішньогалузевих економічних зв’язків.

Наявні передумови для формування високотехнологічного типу конкурентоспромож-ності не використовуються належним чином, про що свідчать розриви в рівнях патентування, ліцензійних платежів і високотехнологічного експорту. Так, якщо за рівнем патентної ак-тивності резидентів (у розрахунку на 100 тис. населення), яка відбиває відносний рівень розвитку науково-технологічного потенціалу, Україна поступається країнам ЄС у середньому лише в чотири рази, то за рівнем розвитку високотехнологічного експорту – в 36 разів. Отже, в Україні одне запатентоване технологічне рішення створює у середньому в дев’ять разів меншу вартість високотехнологічного експорту, ніж у країнах ЄС.

Істотними є інфраструктурні проблеми. Так, у розвитку інформаційної інфраструктури відставання виглядає надкритичним: 2001 р. в Україні на 100 тис. населення припадало лише 1222 користувачі Інтернетом та 0,1 надійних Інтернет-серверів, тоді як у ЄС, відповідно, 32315 та 5,2; тобто відставання становило 26,4 та 52 рази.

Існують численні проблеми і в галузі вантажоперевезень з країнами ЄС. Великі ук-раїнські компанії, що мають 50 і більше сучасних автопоїздів та за якістю надання транс-портних послуг наближаються до європейських стандартів, поки що займають ледве п’яту частину ринку. Дрібні ж гравці на цьому ринку вдаються до відвертого демпінгу, внаслідок чого може постраждати вся вітчизняна система міжнародних перевезень.

Рейтинги міжнародної конкурентоспроможності всесвітнього економічного форуму у Давосі свідчать про значне відставання України як за індексом конкурентоспроможності зростання, так і конкурентоспроможності бізнесу. За цими показниками Україна у 2003 р. займала, відповідно, 84 (із 102 країн, що кваліфікувалися) та 71 (з 95) місця у світі, тоді як найгірші позиції серед членів ЄС – відповідно 41 (Італія) та 39 (Греція).

За даними Мінекономіки, в нашій країні лише трохи більше 1400 національних і міждержавних стандартів гармонізовані з міжнародними та європейськими – з близько 8 тис. існуючих у ЄС. Невідповідність стандартам ЄС матиме дедалі більший обмежувальний вплив на торговельно-економічну діяльність України на ринку Євросоюзу. Так, Рада ЄС підготувала проект Регламенту із здійснення офіційного контролю над виробництвом харчових продуктів і сировини та їх імпортом із третіх країн. До 2005 р. в ЄС і в кожній з країн-імпортерів необ-хідно створити єдині контрольні органи з нагляду над виробництвом продуктів харчування. Відтак український уряд повинен буде систематично оприлюднювати звіти про контроль над харчовими продуктами та сировиною на своєму веб-сайті, а також передавати їх до Євро-комісії, інакше ЄС відмовиться від харчового імпорту з України [147].

Процес розвитку торговельно-економічних відносин України з ЄС стримується і комп-лексом проблем, пов’язаних із режимом доступу українських експортерів до його ринку. Хоча у жовтні 2000 року було укладено Угоду про торгівлю текстильною продукцією, що перед-бачає її здійснення на безквотній основі, але у сфері постачання окремих металургійних виробів квоти застосовуються й дотепер. Ситуація ускладнюється тим, що попередня Угода про торгівлю деякими сталеливарними виробами втратила чинність, а нову, що передбачала регулювання торгівлі на період з 2002–2004 pp. в обсягах, збільшених на 35 %, не підписано через звинувачення на адресу України з боку ЄС у запровадженні обмежень на експорт металобрухту.

Ще більше ускладнить ситуацію поширення системи квот на імпорт українських сталеливарних виробів країнами-кандидатами з моменту їх приєднання до ЄС у травні 2004 р. За даними Мінекономіки, питання умов торгівлі та відсутність відповідної угоди можуть призвести до втрати частини ринку сталеливарних виробів у цих країнах (до 52 млн дол.). Адже, згідно діючої квоти ЄС, експорт окремих видів продукції не може перевищувати 180 тис. тонн, тоді як за підсумками 2002 р. поставки до 10 країн-кандидатів аналогічної металопродукції досягли 800 тис. тонн. Серйозною перешкодою на шляху до ринку ЄС стали антидемпінгові заходи. За період з 1.01.1995 по 30.06.2003 на ЄС припадали 8 із 48 (17 %) ініційованих проти України антидемпінгових розслідувань і 9 із 43 (21 %) запроваджених проти неї антидемпінгових заходів. Загалом на Україну припадає 3 % ініційованих ЄС проти інших країн антидемпінгових розслідувань та 5% запроваджених ЄС антидемпінгових заходів, що за нашої частки в торгівлі ЄС у 0,4 % є надзвичайно високим показником. Загальний обсяг української продукції, що підпадала під антидемпінгові заходи з боку ЄС та 10 країн-кандидатів, оцінювався у 2002 р. в 41 млн дол. Відсутність в України статусу країни з ринко-вою економікою спричиняє порушення антидемпінгових розслідувань проти вітчизняних виробників за дискримінаційними процедурами, що не враховують реальних витрат на виробництво її продукції. При цьому вартість її продукції розраховується за методом аналогій із так званою “сурогатною” країною. В результаті український виробник отримує загоро-джувальне мито в 100–200 %. На середину 2003 р. щодо імпорту до ЄС української продукції діяли дев’ять антидемпінгових заходів. Ставки антидемпінгового мита для України, як пра-вило, є найвищими, що спричинило закриття ринку ЄС для українських експортерів за більшістю названих позицій.

Замість того, щоб вирішувати конкретні торговельно-економічні питання, Україна “за-бігла вперед” з підписанням двостороннього протоколу з ЄС про умови доступу на ринки товарів і послуг у рамках і процесу приєднання до СОТ.

Останнім часом виникли нові дискримінаційні протекціоністські тенденції в галузі аграрного імпорту у зв’язку з тим, що 2003 р. Єврокомісія запровадила нові тарифи на зернові. При цьому на пшеницю середньої та низької якості (яку за нинішніх умов виробництва Україна може експортувати на ринок ЄС), ячмінь вони значно зросли – до 93–95 євро за тонну, якщо поставки здійснюються за межами встановленої ЄС тарифної квоти. А ще в грудні 2002 р. Рада Міністрів ЄС прийняла рішення про запровадження з 1.01.2003 р. тарифної квоти на ринку зернових із застосуванням більш сприятливого режиму для США та Канади, тоді якУкраїна, разом з іншими потенційними експортерами, вимушена діяти “на загальних підставах”.

Але проблеми доступу існують не тільки в сферах традиційного експорту на “чутливі” ринки Європейського Союзу, до яких належать ринки аграрні та сталеливарних виробів. Застосування ЄС механізмів політичних преференцій істотно обмежує доступ українських виробників на ринок навіть у тих сегментах, де Україна виготовляє досить конкуренто-спроможний продукт (наприклад, вантажні літаки). Країни-члени ЄС надають перевагу і без-посередньому залученню підготовлених в Україні фахівців у високотехнологічних сферах, аніж розвитку кооперації з нашими компаніями та науково-дослідними організаціями. Та хіба таким чином має Україна входити в Європейсько дослідницький простір?

Втім, значною мірою в невдачах в опануванні європейських ринків високотехно-логічними виробами винні ми самі. Зокрема однією із серйозних вад торговельної діяльності України на ринку ЄС можна вважати надзвичайно слабкий зв’язок власне експортних операцій з інвестиційними процесами. На початок 2003 р. лише в окремих країнах ЄС були присутні мізерні українські інвестиції. Україна інвестувала до ЄС – 25 лише 17,6 млн дол. За таких обсягів легального інвестування за кордон неможливо створювати ефективно діючі збутові та сервісні мережі, постійні точки комерційної присутності для надання послуг зарубіжним споживачам, розвивати виробничу кооперацію.

У відносинах з ЄС Україна програє конкурентам через наявність візової політики, встановленої Шенгенськими угодами. Слід очікувати значного загострення цієї проблеми вна-слідок розширення ЄС, що може спричинити зростання трансакційних витрат (особливо для сфери малого та середнього бізнесу, що діятиме на ринку нових членів ЄС), впровадження жорст-ких заходів контролю при перетині кордону, а також обмежень доступу до ринків праці ЄС.

Ефективному регулюванню торгівлі українських компаній на ринку ЄС заважає тіньо-вий характер певної її частини, про що свідчать розбіжності в даних статистики України.

У сфері послуг існують такі ж, якщо не більші, тенденції приховування реальних обсягів операцій з огляду на їхню “невидимість”. Важко оцінити обсяги надання послуг суб’єк-там економічної діяльності в країнах ЄС працюючими в них мігрантами з України, оскільки більшість із них є нелегальними. Наприклад, у Португалії, за оцінками експертів, на сезонних роботах зайняті майже 100 тис. громадян України, і лише 45 тис. із них отримали дозвіл на роботу. Є підстави стверджувати, що в країнах ЄС і тих, що до нього приєдналися (Польща, Чехія, Словаччина і Угорщина), на сезонних роботах зайняті кількасот тисяч українських громадян, а можливо, і понад 1 млн чол.

Загалом ефективній діяльності українських компаній на ринку ЄС перешкоджає складний комплекс негативних чинників торговельно-політичного і структурно-економічного плану, що вкорінені в проблемах міжнародної конкурентоспроможності українських вироб-ників та стратегіях їх корпоративного розвитку. Їх подолання вимагає системного підходу та стане можливим в разі здійснення докорінних структурних перетворень в українській еко-номіці, якісного поліпшення її державного регулювання.

До перспектив в концепції відносин ЄС зі східними та південними сусідами “Ширша Європа – сусідство”, схваленій Єврокомісією в березні 2003 р., слід віднести напрями спів-праці із сусідніми країнами, зокрема з Україною. Поряд із розбудовою існуючих відносин сусідам Євросоюзу запропоноване тісніше наближення до ЄС у певних конкретних напрямах: преференційні торговельні відносини та відкриття ринків; перспективи законної міграції та пересування людей; інтеграція у транспортну, енергетичну та телекомунікаційну мережі та європейський дослідницький простір; нові інструменти захисту та сприяння інвестиціям; підтримка інтеграції у глобальну торговельну систему. Важливе значення має пропозиція ЄС щодо доступу в перспективі країн-сусідів у тому числі України до внутрішнього ринку Євросоюзу, однак без надання права участі в діяльності інституцій ЄС.

У найближчий час на розвиток торговельно-економічних відносин з ЄС істотно впли-ватиме процес розширення Євросоюзу. За оцінками вітчизняних експертів при цьому поліп-шаться умови доступу українських експортерів на окремі товарні ринки нових членів ЄС – вна-слідок переважного зниження рівня тарифного захисту та підвищення якості конкурентного середовища в цих країнах. Запровадження в країнах-кандидатах інститутів ринкового регулю-вання ЄС має призвести до певного скорочення обсягів контрабандної торговельної діяль-ності, нелегальної міграції та інших форм тіньових операцій, що матиме позитивний вплив на держбюджет України. Додаткові стимули отримає прикордонне співробітництво з новими чле-нами ЄС, що сприятиме як збільшенню обсягів прикордонної торгівлі, так і реалізації спіль-них проектів. Україна може посилити свої конкурентні переваги в секторах, чутливих до кон-куренції за ціновими параметрами, оскільки в нових членах Євросоюзу зростатиме вартість виробництва через впровадження соціальних стандартів і норм захисту довкілля ЄС.

Негативними наслідками розширення ЄС для України можуть стати:

– втрата традиційних ринків збуту в нових країнах-членах внаслідок поширення на них антидемпінгових заходів ЄС щодо України;

– певні транспортні проблеми та зменшення обсягів пасажирських перевезень вна-слідок запровадження візового режиму з новими членами ЄС;

– підвищення вимог до технічного стану транспортних засобів, що в’їжджають на територію нових членів ЄС, усунення окремих українських перевізників з їхнього ринку;

– подорожчання експортних та імпортних товарів через припинення дії угод про вільну торгівлю, укладених із цими країнами;

– погіршення конкурентних позицій України в експорті деяких товарів середньої технологічності;

– запровадження новими членами ЄС нетарифних обмежень, технічного, санітарного, фіто-санітарного, ветеринарного контролю, що для вітчизняної сільськогосподарської продук-ції може спричинити повне закриття цих ринків;

– запровадження більш складних технологічних схем пропуску через державний кор-дон людей, транспортних засобів, вантажів;

– зменшення обсягів експортних і транзитних вантажів внаслідок неконкурентоспро-можності товарів сусідніх з Україною країн СНД;

– зменшення обсягів торгівлі товарами військового призначення та надання послуг з їх ремонту та модернізації;

– ускладнення умов для контактів між представниками ділових кіл, що може призвес-ти до часткового згортання торговельно-економічних зв’язків та зменшення обсягів туризму;

– обмеження доступу робочої сили з України на ринки праці нових країн-членів, ви-никнення проблем із працевлаштуванням наших громадян у цих державах [130, 147].

З іншого боку, процес руху до режиму вільної торгівлі у відносинах України та ЄС, який сьогодні деякі фахівці пропонують як панацею для вирішення комплексу торговельно-економічних проблем Україна – ЄС, очевидно має бути поетапним та асиметричним, тобто лібералізація ринку ЄС має випереджати лібералізацію імпорту збоку України. Саме такий варіант може бути прийнятним для економіки України, все ще недостатньо готової для жорст-кого міжнародного суперництва.

Як уже зазначалося, у процесі ринкових трансформацій слід кардинально змінити струк-турні характеристики вітчизняної економіки. Особливо важливим у цьому сенсі є значний розвиток високих технологій та включення України до глобального високотехнологічного об-міну. Нагальним є забезпечення прискореного розвитку науково- і технологічно-містких галу-зей, здатних ефективно конкурувати на міжнародних ринках і стати “локомотивами” високо-технологічного зростання.

Перспективи розвитку зовнішньої торгівлі послугами України з країнами ЄС значною мірою пов’язані з реалізацією потенціалу в галузі транзиту енергоносіїв. За прогнозами, євро-пейський ринок вантажоперевезень у напрямку Схід–Захід до 2010 р. становитиме 158 млрд дол., значна частка яких може надійти Україні. Важливу роль могло б зіграти укладення між Україною та ЄС угоди про використання українського потенціалу в галузі авіаційних транс-портних перевезень. Водночас, перспективи створення кращих умов для діяльності України на ринку ЄС значною мірою визначатимуться змістом плану дій, який конкретизуватиме кроки в напрямі реалізації можливостей, запропонованих посланням Єврокомісії “Ширша Європа – сусідство”, а також успішністю усунення існуючих між Україною і ЄС торговельних супе-речностей, без чого торговельні поступки з боку ЄС будуть просто неможливі.

З огляду на наявність зазначених вище проблем, вбачається доцільним здійснення низки заходів, таких як [132]:

– проведення парламентських слухань з питань дотримання Україною положень ба-зових конвенцій Міжнародної організації праці, яке є умовою для надання ЄС так званих соціальних преференцій в рамках чинної Генеральної системи преференцій; з цією ж метою – здійснення моніторингу дотримання в Україні прав громадян у сфері соціально-трудових відносин, визначених ратифікованими конвенціями МОП;

– у рамках щорічних планів дій щодо реалізації пріоритетних положень програми ін-теграції України до ЄС – розробити спеціальний розділ щодо створення належних інститу-ційних та інфраструктурних передумов діяльності;

– завершення переговорного процесу стосовно умов приєднання України до СОТ та вирішення всього комплексу питань, пов’язаних з організацією вступу;

– активізація переговорів з ЄС стосовно отримання найближчим часом Україною статусу країни з ринковою економікою;

– проведення переговорів про надання Україні преференцій у торгівлі з ЄС на основі ГСП ЄС та укладання преференційних угод про торгівлю товарами й послугами;

– підтримання високотехнологічного експорту шляхом сприяння просуванню українсь-кої продукції на зовнішній ринок, спрощення та прискорення процедури експортного контролю;

– забезпечення виконання центральними органами виконавчої влади планів адаптації національного законодавства до законодавства ЄС, європейських стандартів технічного, сані-тарного, фіто-санітарного, ветеринарного, екологічного регулювання, захисту прав споживачів;

– прискорення процесу адаптації системи стандартизації та сертифікації вітчизняних товарів до норм і процедур ЄС, маючи на увазі можливість його завершення в основному до кінця 2010 р.;

– розробка національної програми забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних виробників, що передбачала б пріоритетність високотехнологічних, наукомістких секторів, зокрема збільшення державного фінансування та підтримки НДДКР, розробки нових тех-нологій; підвищення рівня державної фінансової підтримки та створення умов для збільшення недержавних інвестицій в освіту для забезпечення пріоритетного розвитку спеціальностей, що визначатимуть науково-технологічний прогрес;

– надання міністерствами і відомствами, що є розпорядниками бюджетних коштів, переваг національним компаніям і при розміщенні держзамовлення на програмні продукти та інформаційно-телекомунікаційні послуги;

– внесення у підготовлюваний план дій України та Євросоюзу положень про ска-сування з боку ЄС дискримінаційних інструментів торговельного режиму щодо України, а також про її участь в економічних і науково-технологічних програмах ЄС;

– вивчення передумов створення зони вільної торгівлі з ЄС та створення необхідних передумов для початку переговорів із цього питання відразу після набуття Україною членства в COT;

– збільшення чисельності працівників закордонних представництв України, які від-повідають за торговельно-економічні питання;

– впровадження заходів із регулювання експорту капіталу з метою полегшення для українських компаній їхньої постійної комерційної присутності за кордоном; вжиття заходів, спрямованих на істотне збільшення легальних інвестицій українських компаній у країни ЄС з метою переважного їх спрямування на розвиток відповідних маркетингових і сервісних мереж та підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників;

– розробка спільних із відповідними службами ЄС заходів із запобігання маніпулю-ванню оцінками митної вартості при митному оформленні товарів, зокрема шляхом запро-вадження регулярного обміну відповідною митною інформацією;

– розробка комплексних техніко-економічних обґрунтувань проектів розширення при-сутності на ринку транспортних послуг;

– опрацювання питання можливості залучення додаткової фінансової допомоги ЄС для технологічного забезпечення пунктів пропуску через державний кордон України;

– вивчення питання про можливість включення України в єдині європейські системи телекомунікацій, маючи на увазі ефективне використання українського потенціалу в галузі послуг із запуску ракетних носіїв;

– проведення переговорів із Європейською асоціацією з акредитації стосовно взаєм-ного визнання результатів оцінки відповідності продукції вимогам безпеки;

– розробка регіональних програм нарощування експортного потенціалу конкуренто-спроможних продукції та послуг, надання особливої уваги прикордонному співробітництву та використанню переваг участі в діяльності єврорегіонів.

Одним з пріоритетних напрямків у зовнішній політиці України є інтеграція до Євро-пейського Союзу. Україна підтримує зовнішньоекономічні стосунки з усіма членами ЄС [132].

У І півріччі 2003 р. експорт товарів України до країн ЄС складав 2011,1 млн дол. США, імпорт з країн ЄС – 2344,3 млн дол. Порівняно з І півріччям 2002 р. експорт збільшився на 24,2 %, імпорт – на 29,7 %. Від’ємне сальдо становило 333,2 млн дол. проти 189,2 млн дол. за І півріччя 2002 р. У загальному обсязі експорту України частка ЄС становила – 19,5 %, імпорту – 23,8 %.

Головними партнерами, як в експорті, так і в імпорті товарів залишаються Німеччина та Італія. За І півріччя 2003 р. обсяг експорту товарів до Німеччини збільшився порівняно з І півріччям 2002 р. на 247 млн дол., або у 1,7 рази, Італії – відповідно на 182,6 млн дол. або на 42,8 %, Нідерландів – на 62,9 млн дол. або на 49,4 %, Австрії – на 23,4 млн дол. або на 23,4 %. В той же час зменшився обсяг експорту до Великобританії на 87,3 млн дол. або на 35,9 %, Іспанії – на 67,5 млн дол. або на 41,5 %, Португалії – на 6,2 млн дол. або на 15,6 %, Греції – на 5,5 млн дол. або на 15,1 %. У незначній мірі скоротився обсяг експорту до Ірландії (рис. 8.1).

Рис. 8.1 – Зовнішня торгівля з країнами ЄС у 2002–2003 рр.

Збільшились обсяги імпорту товарів з усіх країн ЄС, крім Швеції та Ірландії. При цьо-му обсяг імпорту з Німеччини збільшився на 186,4 млн дол. або на 25,7 %, Великобританії – на 108 млн дол. або у 1,9 раза.

Вагому частку товарної структури українського експорту до країн ЄС складали енер-гетичні матеріали, нафта та продукти її перегонки – 27,5 %, чорні метали – 16,8 %, одяг текс-тильний – 8,7 %, механічне обладнання – 4,6 %, деревина і вироби з деревини – 3,9 %.

Найбільші обсяги експорту енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки здійснювались до Італії, Німеччини, Великобританії; чорних металів – до Італії, Німеччини, Нідерландів; одягу текстильного – до Німеччини, Франції, Великобританії; механічного об-ладнання – до Німеччини, Австрії, Нідерландів; деревини і вироби з деревини – до Італії, Німеччини та Австрії.

Основу товарного імпорту з країн ЄС складали механічне обладнання – 19,2 %, на-земні транспортні засоби, крім залізничних – 10,2 %, електричні машини і устаткування – 8 %, папір та картон – 5,7 %, полімерні матеріали, пластмаси – 5,6 %.

Найбільші імпортні надходження механічного обладнання здійснювались з Німеччи-ни, Італії, Франції; наземних транспортних засобів, крім залізничних – з Німеччини, Франції, Великобританії; електричних машин і устаткування – з Німеччини, Швеції, Італії; паперу та картону – з Фінляндії, Німеччини, Швеції; полімерних матеріалів, пластмас – з Німеччини, Італії та Бельгії.

Загальний обсяг експорту послуг до країн ЄС у 2003 р. складав 363,7 млн дол., імпорту – 160,4 млн дол., позитивне сальдо зовнішньої торгівлі – 203,3 проти 178,4 млн дол. у І півріччі 2002 р. (рис. 8.2).

Рис. 8.2 – Динаміка торгівлі послугами з країнами ЄС у 2002–2003 рр.

Питома вага українського експорту послуг до країн ЄС дорівнювала 17,9 %, імпорту – 25,6 % [112] (рис. 8.3).

Рис. 8.3 – Зовнішня торгівля послугами з країнами ЄС у 2002–2003 рр.

Порівняно з І півріччям 2002 р. експорт зріс на 62,1 млн дол. (на 20,6 %) за рахунок зростання обсягів послуг, наданих Україною Австрії на 10,4 млн дол. (на 40,7 %), Бельгії – на 14,6 млн дол. (на 49,1 %), Греції – на 4,4 млн дол. (на 21,1 %), Ірландії – на 8,5 млн дол. (у 3,1 раза), Італії на 3,5 млн дол. (на 19,8 %), Німеччині – на 4,3 млн дол. (на 8,8 %), Португалії – на 2,8 млн дол. (у 6,2 раза), Великобританії на 9,7 млн дол. (на 9,1 %), Фінляндії – на 2,1 млн дол. (у 1,6 раза).

Імпорт послуг зріс на 37,2 млн дол. (на 30,2 %) завдяки зростанню обсягів послуг, одержаних Україною від Австрії – на 4,1 млн дол. (на 34,1 %), Бельгії – на 3 млн дол. (на 43,6 %), Данії – на 2,8 млн дол. (у 2,7 раза), Італії – на 3,9 млн дол. (у 2,4 раза), Німеччини – на 15,6 млн дол. (у 1,6 раза), Швеції – на 10,9 млн дол. (у 3,3 раза). Поряд з цим скоротилися обсяги імпорту послуг із Великобританії на 4,9 млн дол. (на 10,7 %) [81].

Головними партнерами, на які припадає більш ніж половина загального обсягу тор-гівлі, залишаються Великобританія та Німеччина. Найбільшу питому вагу в експорті послуг до Великобританії займали транспортні (79,2 %), різні ділові, професійні та технічні (13,4 %) послуги. Найважливішими послугами, одержаними Україною, були різні ділові, професійні та технічні (24,5%), державні (15,9 %), транспортні (14,1 %), фінансові (16,5 %) послуги. Експорт послуг до цієї країни зріс на 9,7 млн дол. (на 9,1 %) за рахунок зростання транспортних послуг на 7,6 млн дол. (на 9 %), послуг зв’язку – на 3,5 млн дол. (у 7,7 раза). Проте, імпорт зменшився на 4,8 млн дол. (на 10,7 %) за рахунок скорочення обсягів різних ділових, професійних та тех-нічних послуг – на 12,1 млн дол. (у 2,2 раза). Одночасно зросли обсяги фінансових – на 3 млн дол. (у 1,8 раза), транспортних – на 1,6 млн дол. (на 38 %), послуг приватним особам та в галузі культури і відпочинку на 1,7 млн дол. (у 12,9 раза), державних – на 0,7 млн дол. (на 11,5 %) послуг [112].

У експорті послуг до Німеччини найбільшу питому вагу становили транспортні (72,2 %), різні ділові, професійні та технічні (13,6 %) послуги. Серед послуг, отриманих Україною з Німеччини, найважливішими були транспортні (22,5 %), різні ділові, професійні та технічні (16,4 %), державні (12,6 %) послуги. Експорт послуг до цієї країни зріс на 4,3 млн дол. (на 8,8 %) за рахунок зростання транспортних послуг на 4,7 млн дол. (на 13,8 %). Імпорт послуг зріс на 15,6 млн дол. (у 1,6 раза) за рахунок зростання обсягів будівельних – на 1,8 млн дол. (у 9,7 раза), різних ділових, професійних та технічних на 1,3 млн дол. (на 24,6 %) послуг.

Рис. 8.4 – Прямі іноземні інвестиції в Україну з країн ЄС та з інших країн

Обсяг прямих інвестицій в економіку України з країн ЄС (рис. 8.4) на 1.07.2003 р. становив 2042,6 млн дол. США, що складає 33,8 % загального обсягу інвестицій в Україну (на 1.07.02 – 1691,1 млн дол. або 35,6 %) [112].

Головними країнами-інвесторами, на які припадає більш ніж 77 % загального обсягу інвестицій з ЄС, є Сполучене Королівство – 564,7 млн дол. (27,6 % загального обсягу інвестицій з країн ЄС), Нідерланди – 410,7 млн дол. (20,1 %), Німеччина – 359,7 млн дол. (17,6 %), Австрія –243,3 млн дол. (11,9 %) (рис. 8.5) [81].

Рис. 8.5 – Прямі інвестиції в Україну з країн ЄС у 2002–2003 рр.

Найбільш інвестиційно привабливими в Україні є такі види економічної діяльності:

– для Великобританії: харчова промисловість та переробка сільськогосподарських про-дуктів – 99,2 млн дол. (17,6 % загального обсягу інвестицій з країни), оптова торгівля і по-середництво у торгівлі – 86,6 млн дол. (15,3 %), транспорт та зв’язок – 82,1 млн дол. (14,5 %), машинобудування – 50 млн дол. (8,9 %);

– для Нідерландів: харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продук-тів – 271,9 млн дол. (66,2 %), оптова торгівля і посередництво у торгівлі – 26,5 млн дол. (6,5 %);

– для Німеччини: харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продук-тів – 62,6 млн дол. (17,4 %), виробництво інших неметалевих мінеральних виробів – 58,7 млн дол. (16,3 %), оптова торгівля і посередництво у торгівлі – 51,2 млн дол. (14,2 %);

– для Австрії: фінансова діяльність – 55,1 млн дол. (22,6 %), оптова торгівля і посе-редництво у торгівлі – 57,7 млн дол. 23,7 %).

У процесі подальшої реалізації економічною дипломатією пріоритетів виконання Угоди про співробітництво між Україною та ЄС потребують вирішення питання щодо [69]:

– приведення режиму стимулювання виробництва автомобілів в Україні у відповід-ність до положень УПС та норм COT;

– приведення регулювання імпорту та експорту сільськогосподарської продукції в Ук-раїні у відповідність до положень УПС та норм COT;

– приведення умов оподаткування акцизним збором окремих товарів (лікеро-горілчані вироби та транспортні засоби) в Україні у відповідність до положень УПС та норм COT;

– розповсюдження на Україну дії положень про “соціальні преференції” в рамках Генеральної системи преференцій ЄС;

– торгівлі сталеливарною продукцією;

– підписання двостороннього протоколу з доступу до ринків товарів та послуг в рам-ках переговорного процесу з вступу України до COT;

– повернення ПДВ експортерам;

– мінімізація небажаних наслідків розширення ЄС для України;

– надання Україні додаткової матеріальної та фінансової допомоги на облаштування державного кордону;

– активізації діалогу з ЄС стосовно візових питань з метою подальшого удосконалення міграційно-візової політики України у відповідності до європейських стандартів та лібера-лізації умов взаємних поїздок громадян;

– залучення іноземних інвесторів для приведення інфраструктури транспортного ко-ридору № 5 у відповідність до міжнародних стандартів.

Україна вітає розширення Європейського Союзу, розглядаючи його як важливий чин-ник, що має стратегічне значення для майбутнього Європи і, водночас, об’єктивно веде до появи більш широких можливостей співробітництва між Україною та розширеним ЄС.

Одночасно розширення ЄС призведе до зміни характеру співробітництва України з нинішніми країнами-кандидатами, які стануть новими членами союзу. З точки зору інтересів України, поряд з позитивами розширення існуватимуть і фактори небажаного впливу на такі сфери співробітництва, як торговельно-економічна, військово-технічна, транспортна, мігра-ційна, гуманітарна. Ці наслідки пов’язані з розповсюдженням на нові країни-члени єдиних стандартів, регулятивних норм, правил і процедур Євросоюзу у згаданих сферах та відпо-відною зміною чинного регулятивного режиму у відносинах України з цими державами.

У цьому контексті українську сторону в першу чергу непокоять наступні питання:

– приєднання нових держав-членів ЄС до системи обмежень, що застосовуються ЄС проти України, зокрема, у сфері торгівлі сталеливарними виробами;

– приєднання нових держав-членів ЄС до системи антидемпінгових заходів чи спе-ціальних заходів ЄС проти експорту продукції з України (які вже діють на сьогоднішній мо-мент чи можуть бути введені);

– скасування діючих угод про вільну торгівлю між Україною і деякими країнами-аплікантами після їх вступу до ЄС.

– введення країнами-аплікантами жорстокого візового режиму до громадян України, що призведе до ускладнення умов для контактів між представниками ділових кіл, а також вплине на розвиток культурного обміну та туризму [138].

Успішному розвитку торговельно-економічної діяльності українських компаній на рин-ку ЄС сьогодні перешкоджає складний комплекс негативних внутрішніх і зовнішніх чин-ників. До них належать насамперед наступні [88]:

– відсутність необхідних структурних перетворень в українській економіці, через що товарний обмін між Україною та ЄС відбувається переважно на міжгалузевій основі, що істотно звужує матеріальну базу реальної економічної інтеграції;

– обмеженість надійного джерела та потенціалу розвитку експортних можливостей – стійкого платоспроможного внутрішнього ринку;

– слабкі позиції України у сфері високих технологій: одне запатентоване технологічне рішення створює в середньому в дев’ять разів меншу вартість високотехнологічного експорту, ніж у країнах ЄС;

– недостатній рівень розвитку сучасної інфраструктури, особливо інформаційної і транс-портної, та видів діяльності, що підтримують присутність українських виробників на зару-біжних ринках;

– невисокий рівень конкурентоспроможності вітчизняних виробників, їх товарів і по-слуг та економіки країни в цілому (за індексом конкурентоспроможності Україна у 2003 р. займала 84 місце, а за індексом конкурентоспроможності бізнесу – 71 місце у світі);

– недостатня гармонійність національних стандартів України з міжнародними та євро-пейськими: лише близько 17 % національних стандартів гармонізовані зі стандартами ЄС;

– тінізація значних обсягів зовнішньої торгівлі: вітчизняні статистичні дані про обсяги українського експорту та особливо імпорту постійно занижуються – експорт, як правило, на 10–22 %, імпорт – на 15–30 %. Це свідчить про тенденції до нелегального експорту капіталу під прикриттям торговельних угод і про масштабне уникнення оподаткування імпортних операцій через навмисне заниження митної вартості товарів; [151]

– обмежувальний режим доступу українських експортерів до окремих сегментів ринку ЄС; застосовуються обмеження на імпорт українських сталеливарних виробів, окремих видів сільськогосподарської продукції, вживаються за дискримінаційними процедурами антидем-пінгові заходи, практично закритий доступ українських виробників до європейських ринків високотехнологічної продукції. Так, за даними Мінекономіки, неврегульованість з ЄС питання умов торгівлі окремими сталеливарними виробами та відсутність відповідної угоди можуть призвести до втрати частини ринку сталеливарних виробів у 10 країнах, які вступали до ЄС, загальною вартістю близько 52 млн дол. США;

– відсутність належного зв’язку торговельної, особливо – експортної, діяльності з експортом капіталу до країн-членів ЄС та залученням капіталу провідних європейських ТНК: частка України в сукупному обсязі експортованого ЄС капіталу складає лише 0,06 %, а частка її легально вивезеного капіталу в ЄС – 0,0007 %. За таких обсягів легального інвестування за кордон неможливо створювати там ефективно діючі збутові та сервісні мережі, вкрай необ-хідні для діяльності на ринках складних технічних виробів, засновувати постійні точки комер-ційної присутності для надання послуг зарубіжним споживачам, розвивати виробничу кооперацію;

– відсутність масштабних інвестицій в економіку України з боку провідних європей-ських ТНК, що унеможливлює входження українських виробників до їх міжнародних розпо-дільчих систем, а відтак – ефективне проникнення на висококонкурентні ринки найбільш розвинутих країн, особливо в сегментах, пов’язаних з високотехнологічними виробами;

– неврегульованість проблем міграції робочої сили і свободи пересування людей (застосування обмежень, які випливають із Шенгенської угоди), що призводить до підвищення вартості здійснення угод у торгівлі з ЄС.

Загалом ефективній діяльності українських компаній на ринку ЄС перешкоджає склад-ний комплекс негативних чинників як торговельно-політичного, так і структурно-еконо-мічного плану. Ці недоліки вкорінені в проблемах міжнародної конкурентоспроможності ук-раїнських виробників та стратегіях їх корпоративного розвитку. Отже, подолання зазначених недоліків вимагає системного підходу та може бути досягнуте лише внаслідок докорінних структурних перетворень в українській економіці, якісного поліпшення державного регулю-вання економіки, її зовнішньоекономічних зв’язків і корпоративного управління, значної акти-візації торговельної політики, спрямованої на захист національних економічних інтересів на зарубіжних ринках і насамперед – на пріоритетному для неї ринку ЄС [74].

Та незважаючи на існуючі проблеми, співпраця між Україною та ЄС має значні перс-пективи. Так, з огляду на розширення ЄС, перед Україною відкриваються потенційні можли-вості забезпечити в перспективі нову якість своєї присутності на ринку Європейського Союзу – повну інтеграцію до структур його єдиного ринку із застосуванням режиму чотирьох свобод (вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталів) та спільної політики в ряді ключових галузей економіки.

Ефективними інструментами запобігання небажаним наслідкам розширення ЄС для позицій України мають стати:

– набуття Україною членства в COT;

– активна підготовка до укладання Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС;

– прискорення процесу сертифікації та стандартизації українських товарів відповідно до норм і стандартів ЄС;

– надання Україні більших преференцій на основі Генеральної системи преференцій Європейського Союзу [178].

Процес руху до режиму вільної торгівлі у відносинах України та ЄС повинен бути поетапним та асиметричним, тобто лібералізація ринку ЄС має випереджати лібералізацію ім-порту з боку України.

З метою підвищення ефективної присутності України на ринку ЄС, необхідно кар-динально змінити нинішні структурні характеристики вітчизняної економіки; особливо важ-ливим є значне піднесення рівня розвитку високих технологій та включення України до гло-бального високотехнологічного обміну; важливу роль може відіграти реалізація потенціалу в галузі транзиту енергоносіїв, авіаційних транспортних перевезень тощо.

Реалізація цих можливостей значною мірою залежатиме від їх конкретизації у спіль-ному плані дій України та ЄС, успішності врегулювання торговельних суперечностей у від-носинах України з Європейським Союзом.

Проте реалізація зазначених пропозицій, швидше за все, – питання більш віддаленої перспективи. А в найближчому майбутньому на розвиток торговельно-економічних відносин з ЄС істотно впливає процес розширення Євросоюзу. За оцінками вітчизняних експертів, при цьому поліпшаться умови доступу українських експортерів на окремі товарні ринки нових членів ЄС – внаслідок переважного зниження рівня тарифного захисту та підвищення якості конкурентного середовища в цих країнах. Запровадження в країнах-кандидатах інститутів рин-кового регулювання ЄС має призвести до певного скорочення обсягів контрабандної торго-вельної діяльності, нелегальної міграції та інших форм тіньових операцій, що матиме пози-тивний вплив на держбюджет України. Додаткові стимули отримає прикордонне співробітництво з новими членами ЄС, що сприятиме як збільшенню обсягів прикордонної торгівлі, так і реа-лізації спільних проектів. Україна може посилити свої конкурентні переваги в секторах, чут-ливих до конкуренції за ціновими параметрами, оскільки в нових членах Євросоюзу зроста-тиме вартість виробництва через впровадження соціальних стандартів і норм захисту довкілля ЄС.

За оцінкою Мінекономіки у найближчий час можливі також такі негативні тенденції у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків між Україною та ЄС, а саме [81]:

– скорочення експорту до країн Балтії на 15–20 % і подорожчання експортних та ім-портних товарів через припинення дії угод про вільну торгівлю, укладених із цими країнами;

– погіршення конкурентних позицій України в експорті деяких товарів середньої технологічності внаслідок поширення на нових членів ЄС європейських угод з лібералізації торгівлі, а також митних преференцій, які надаються країнам, що розвиваються;

– запровадження новими членами ЄС нетарифних обмежень, технічного, санітарного, фітосанітарного, ветеринарного контролю, що для вітчизняної сільськогосподарської про-дукції може спричинити повне закриття цих ринків;

– втрата традиційних ринків збуту в нових країнах-членах внаслідок поширення на них антидемпінгових заходів ЄС щодо України.

Водночас, перспективи створення кращих умов для діяльності України на ринку ЄС значною мірою визначатимуться змістом Плану дій, який конкретизуватиме кроки в напрямі реалізації можливостей, запропонованих посланням Єврокомісії “Ширша Європа – сусідство”, а також успішністю усунення існуючих між Україною і ЄС торговельних суперечностей, без чого торговельні поступки з боку ЄС будуть просто неможливі.

Сьогодні Україна виступає на ринку ЄС як експортер товарів з низькою доданою вартістю, тому державі слід підтримати високотехнологічний експорт шляхом сприяння про-суванню української продукції на зовнішній ринок, спрощення та прискорення процедури експортного контролю.

З огляду на низьку конкурентноздатність української продукції, необхідно поставити питання розробки Національної програми забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних виробників, що передбачала б пріоритетність високотехнологічних, наукомістких секторів, зокрема збільшення державного фінансування та підтримки НДДКР, розробки нових тех-нологій; підвищення рівня державної фінансової підтримки та створення умов для збільшення недержавних інвестицій в освіту для забезпечення пріоритетного розвитку спеціальностей, що визначатимуть науково-технологічний прогрес; створення вертикально інтегрованих науково-освітніх корпорацій. Для цього необхідним є також надання міністерствами і відомствами, що є розпорядниками бюджетних коштів, переваг національним компаніям при розміщенні держзамовлення на програмні продукти та інформаційно-телекомунікаційні послуги.

Для пожвавлення торгівлі між ЄС та Україною необхідним є внесення у підготов-лений план дій України та Євросоюзу положень про скасування з боку ЄС дискримінаційних інструментів торговельного режиму щодо України, а також про її участь в економічних і науково-технологічних програмах Євросоюзу; вивчення передумов створення зони вільної торгівлі з ЄС та створення необхідних передумов для початку переговорів із цього питання відразу після набуття Україною членства в СОТ; розробка регіональних програм нарощування експортного потенціалу конкурентоспроможних продукції і послуг, надання особливої уваги прикордонному співробітництву та використанню переваг участі в діяльності єврорегіонів.

Таким чином, зважаючи на викладене та для досягнення позитивних результатів у розвитку економічної співпраці між Україною та ЄС, стає зрозумілим необхідність і важ-ливість розробки та впровадження структурних перетворень національної економіки.

З розширенням ЄС у 2004 р. він стає головним зовнішньоторговельним партнером Ук-раїни, тому питання номенклатури експортної та імпортної продукції у зовнішній торгівлі з ЄС є досить актуальними.

Важливе місце у торгівлі України з Європою займають нові країни-члени, які по-силюють порівняльні переваги нашої країни на євроринку. Та при здійсненні необхідних структурних перетворень виявлені порівняльні переваги України в товарній структурі з часом можуть змінюватись залежно від того, як вона себе проявить в європейських інтеграційних процесах, як швидко акумулює капітал і використає зовнішні та внутрішні технологічні мож-ливості [73].

Отже, питання зовнішньоекономічної співпраці України з Європейським Союзом сьогодні є дуже актуальним, оскільки перспективною метою зовнішньої політики України є вступ до ЄС. Ефективність економічної співпраці між українською державою та Євро-пейським Співтовариством дозволяє з одного боку дати оцінку результативності економічних реформ в країні, а з іншого її євроінтеграційного курсу.

Основи економічного співробітництва між Україною та ЄС визначаються цілою низ-кою угод та інших документів, прийнятих як на двосторонньому рівні, так і кожною зі сторін окремо. Але водночас, досі немає спеціального документа, який би комплексно вирішував питання створення інституційних та інфраструктурних передумов для посилення позицій і піднесення ефективності діяльності України на ринку Європейського Союзу і навпаки, ЄС на ринку української держави, тому сторонам потрібно плідно попрацювати у цьому напрямку.

Сьогодні зовнішньоекономічні зв’язки України і ЄС здійснюються у таких основних формах, як зовнішня торгівля, інвестиційна діяльність та технічна допомога. Розвиток цих форм співробітництва з ЄС потребує виконання ряду завдань, спрямованих на подолання дискримінаційних обмежень українського експорту на ринку ЄС; прискорення входження українських компаній на європейський ринок з високотехнологічною продукцією; адаптація до торговельного режиму єдиного ринку ЄС; створення сприятливого інвестиційного клімату; використання допомоги країн ЄС з максимальною ефективністю і здійснення економічних реформ та структурної перебудови національного господарства в Україні.

Зі вступом до ЄС нових членів ринок співтовариства автоматично став головним екс-портним ринком України. Проте стан зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС свідчить про існування низки проблем у цій сфері, зокрема застосування дискримінаційних обмежень щодо українського експорту, низька конкурентоспроможність вітчизняних товарів, невідповідність стандартам ЄС. До негативних аспектів торгівлі України з ЄС належить також значна кон-центрація торговельних потоків товарів і послуг на обмеженій кількості найбільших тор-говельних партнерів (Німеччина, Італія, Великобританія). Позитивним чинником є те, що розмір від’ємного сальдо в торгівлі України з ЄС має тенденцію до скорочення.

Аналіз товарної структури торгівлі України та країн ЄС свідчить про надзвичайну вузькість її асортименту. Понад 70 % загального обсягу експорту України до країн ЄС ста-новлять товари з низькою доданою вартістю. Водночас, частка машин, устаткування, приладів складає лише 10,3 %.

Для України характерними є також вкрай низькі показники експорту високотех-нологічних товарів і послуг, що зумовлено формуванням типу міжнародної конкуренто-спроможності, яка базується на цінових факторах та порівняльних перевагах у вартості природних ресурсів і робочої сили. Зазначені структурні особливості української зовнішньої торгівлі є стратегічно програшними для країни, несприятливими для прискореного входження України до економічного простору ЄС і мають бути істотно змінені.

Актуальним завданням для поглиблення співпраці України з європейським регіоном є стимулювання процесів нагромадження і ефективного використання інвестиційних ресурсів відповідно до визначених пріоритетів економічного зростання. Так, обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну з країн Євросоюзу у 2005 році збільшився з 2,042 млрд дол. США до 2,384 млрд дол. США. До того ж існує тенденція постійного росту ПІІ з країн Європи. Але разом з тим рівень інвестицій в економіку України є незначним порівняно з іншими країнами і недостатнім для задоволення інвестиційних потреб України. Основною причиною невисокої активності капіталу з країн ЄС в Україні є несприятливий інвестиційний клімат в державі.

На сьогодні ЄС є найбільшим іноземним інвестором в Україні, який інвестує в нашу державу більше ніж інші. Так, найбільшими інвесторами в економіку України з країн ЄС є Великобританія, Нідерланди, Німеччина і Австрія. Найпривабливішими для інвестицій, що здійснюються країнами ЄС є такі сектори господарства, як харчова промисловість, зв’язок, торгівля та машинобудування [212].

Для здійснення економічних реформ і перетворень Європейське співтовариство надає Україні в рамках спеціальних програм технічну допомогу. Так, впродовж останніх 10 років, загальна допомога з боку ЄС сягнула 1,072 млрд євро, в той час як за період 1996–1999 pp. держави-члени надали близько 157 млн євро. Ресурси іноземної допомоги повинні сприяти здійсненню в країні інституціональних реформ, структурній перебудові економіки, розвитку підприємництва та іншим ринковим перетворенням, створюючи у такий спосіб базу для припливу до країни іноземного приватного капіталу й подальшої взаємодії з світовим співтовариством. Допомога Євросоюзу спрямовується на впровадження заходів у межах економічних реформ, на вдосконалення ядерної політики, на гуманітарну допомогу, на допомогу для вирішення проблем пов’язаних з Чорнобильською катастрофою. Так, найбільшу частку фінансування протягом останніх кількох років було направлено на інституційну, адміністративну та правову реформи – 75 млн євро, причому спостерігається постійний ріст асигнувань на цю сферу. На жаль, в Україні поки що не існує високоякісної стратегії розвитку економіки, в рамках якої могли б ефективно використовуватися кошти, надані у рамках технічної допомоги. Крім того, сьогодні існує гостра проблема ефективності використання наданих коштів в тому напрямку, який передбачається відповідною програмою.

Наближення ЄС до вітчизняних кордонів у 2004 р. в Україні розцінюється як важ-ливий чинник подальшого розвитку зовнішньоекономічних відносин з ЄС та української економіки в цілому. З цього часу динаміка економічних процесів у ЄС буде досить помітно впливати на економічний стан України, адже розширення Європейського Союзу виведе його на перше місце як ринок збуту українських товарів і на друге – як джерело українського імпорту. Однак реалізація нових можливостей не є гарантованою. Більш того, в коротко-строковій перспективі слід очікувати негативних наслідків, які можуть створити суттєві перешкоди на шляху формування єдиного європейського економічного простору, тому в інтересах України бажано невідкладно й ретельно проаналізувати можливі втрати від роз-ширення ЄС і розробити конкретні механізми щодо їх компенсації.

Велике значення для розвитку зовнішньоекономічної співпраці України з ЄС має зовнішньоекономічна діяльність кожного з регіонів. Хмельницька область на сьогодні є не найбільш привабливим партнером країн ЄС для здійснення торговельної та інвестиційної діяльності, про що свідчать показники зовнішньоекономічної діяльності області. Крім того, за результатами досліджень інвестиційної привабливості окремих регіонів України Хмельнич-чина входить до груп регіонів з найбільш низькою інвестиційною привабливістю, а отже, за-лучення іноземних інвестицій в цей регіон пов’язано із більшими труднощами порівняно з областями груп. Проте, інвестиції в область з країн ЄС все ж таки здійснюються і становили станом на 1 січня 2003 р. 42,92 млн грн. Такі низькі показники стану зовнішньоекономічних зв’язків з Євросоюзом зумовлені недосконалістю регіональної політики в умовах переходу до ринкової економіки [213].

Таким чином, аналіз зовнішньоекономічних відносин України та ЄС свідчить про не-достатнє використання в цих відносинах наявного в обох сторін потенціалу, а також про існу-вання ряду серйозних проблем, що гальмують їх розвиток. Отже, існує необхідність виведення зовнішньоекономічних відносин України та ЄС на якісно вищий рівень. Задля цього Україна має здійснити цілу низку перетворень у економічній, соціальній та правовій сферах.

8.4. Регіональна інтеграція України в системі функціонування ЄС

Україна переживає складний період комплексних структурних перетворень, фінан-сово-економічного оздоровлення всієї національної економіки, вибору власних шляхів стабі-лізації та формування сприятливого ґрунту для функціонування та співпраці міжнародних бізнес-структур, інституцій, установ.

На сьогодні основним є не лише простий пошук джерел капіталу чи фінансових ресурсів, а розробка широкомасштабної взаємопов’язаної системної моделі, яка сприяє економічній ефективній віддачі залучених коштів від моменту вибору пріоритетних напрямків прикладання капіталу, до механізмів забезпечення їх ефективності, через прибутковість, фон-довіддачу, підвищення продуктивності праці, значущості кожного господарюючого суб’єкта, а в подальшому оздоровлення фінансової системи в цілому, не забуваючи при цьому соціальні питання, які зараз є чи не найболючішими.

При широкомасштабній структурній перебудові економіки важливим є і реструктури-зація функціональної діяльності регіонів, як дієвого субстрату народногосподарського комп-лексу в цілому. Для України це є особливо важливим при класифікації регіонів як за рівнями економічної розвиненості, так і за напрямами спеціалізації, фондо- та трудонасиченості. Така природна диференціація, відповідно, спричиняє їх дискусійне ранжування економістами щодо інвестиційної привабливості. Так одні групують усі регіони України у 4 основних групи [121]:

– пріоритетні (Київ і Київська область, Дніпропетровська, Донецька, Харківська, За-порізька області, Республіка Крим);

– досить високої інвестиційної привабливості (Луганська, Львівська, Одеська, Пол-тавська області);

– середньої привабливості (Вінницька, Житомирська, Закарпатська, Сумська, Мико-лаївська, Черкаська, Чернігівська області);

– низької привабливості (Волинська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Рівенська, Тернопільська, Херсонська, Чернівецька області).

Інші ж усі регіони поєднують у три групи:

– регіони суцільної промислової агломерації з високою концентрацією виробництва і населення (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька і Луганська області);

– промислово розвинені регіони з концентрацією виробництва в обласних центрах і великих містах (Київська область і м. Київ, Харківська, Одеська, Львівська, Полтавська області).

– регіони, в яких переважає промисловість локального значення (останні 15 областей, Автономна Республіка Крим).

Ранжування регіонів має велике теоретичне і практичне значення як з точки зору організації інвестиційного бізнесу, так і з точки зору розробки регіональної політики, метою якої є забезпечення розвитку окремих регіонів з урахуванням таких факторів, як раціональне використання різноманітних можливостей кожного з них, ефект оптимальної інтеграції, тери-торіальний поділ праці та взаємна економічна кооперація. Завдання, відповідно, полягають у реконструкції старих промислових регіонів, стимулюванні розвитку експорто- та імпорто-замінних виробництв регіонів, організація вільних (чи спеціалізованих) економічних зон, прискореному розвитку необхідної регіональної інфраструктури.

Оцінка інвестиційної привабливості здійснюється при розробці інвестиційної стратегії регіону. Так званий бізнес-план регіону або регіональний бізнес-план як форма регулювання інвестиційної діяльності, будується виходячи з припущення, що всі інвестори (держава, під-приємства всіх форм власності, іноземні інвестори, громадяни) виступають як підприємці в тій чи іншій сфері. З допомогою бізнес-плану регіону можна було б проаналізувати фактори роз-витку підприємства як державного так і приватного чи акціонерного; оцінити сприйнятність регіоном розвитку підприємництва в різних галузях з метою визначення перспективності ін-вестування; обґрунтування стратегії розвитку інвестування на основі узгодження інтересів підприємницьких структур, населення та території, розробити просторово-площинну страте-гію, зокрема: підготовку концепції та вибір методики регулювання реалізації стратегії, за-лучення інвесторів до реалізації загальнонаціональних і регіональних програм з урахуванням рівня попиту населення на той чи інший вид продукції, діяльність тієї чи іншої сфери [181].

Багатокритеріальні селективні підходи формують середовище, де іноземні інвестиції реалізуються в умовах пільгового, обмежувального або національного режимів. Для забез-печення пільгового режиму іноземної інвестиційної діяльності застосовуються такі форми стимулювання: фінансово-кредитне та податкове стимулювання, стимулювання інфраструк-турного забезпечення та стимулювання конкретних проектів, протекціоністські заходи. Для успішного проведення державної регіональної політики, спрямованої на підвищення ефек-тивності структурної перебудови народногосподарського комплексу України та подальшої його інтеграції у світогосподарські процеси, окрім ранжування щодо інвестиційної приваб-ливості, необхідно також враховувати і специфіку інтегрування.

Сучасний сектор високорозвинених країн вирізняється розвитком обробного напрям-ку, і зокрема, машинобудуванням та хімічною промисловістю, що є основою для подальшого прискорення науково-технічного прогресу, а у так званому традиційному секторі існує сіль-ське і кустарне господарство. Таке світове ранжування направленості має вплив на так звану технологічну й структурну зайнятість не з причин неефективного попиту на продукцію ос-танніх, скільки з причин дефіциту ресурсів, технологій, а звідси і випливає прямий шлях до “вживленого” недозавантаження цих секторів у національній економіці чи цілих національних економік, що є аграрними. Таку диференціацію, що призводить до нерівномірного розвитку кожного регіону і всього національного комплексу країни, покликана вирішувати внутрі-державна структурована інтеграція дворівневої, а згодом і трирівневої схеми, що в подаль-шому призведе до полегшеного зовнішнього інтегрування не лише в рамках країн СНД, але і з країнами-членами ЄС. Адже інтеграція є тією раціональною підбудовою, що прямує до узгодження спрямованого не через диктат, а шляхом вироблення дієвої політики. [181]

Щодо України, то це питання є досить актуальним у період структурної перебудови, оскільки отримані кредити, інвестиції повинні давати певний ефект, а без чіткої не лише стратегії, а концепції організації національної економіки сподіватися на віддачу залучених коштів не приходиться. Тому, на наш погляд, необхідно на першому етапі провести розподіл щодо інтеграційних схем регіонів, на другому – здійснити аналіз інвестиційної напруженості регіону; на третьому – розробити чітку схему залучення та використання коштів, а в по-дальшому пошуку вітчизняних джерел прикладання капіталу; на четвертому – стратегія внутрішнього збуту та виходу на зовнішні ринки, а в подальшому долучення до світового ринку та світового господарства. Така схема є доцільною з огляду вирівнювання розвитку та в перспективному функціонуванні економіки України без поділу її на промисловий Центр та Схід і аграрний Захід і Південь.

У рамках такої інтеграції картельний субстат визначає чіткі правила поведінки, оскільки підтримання конкурентної собівартості на певному часовому проміжку є набагато легшим завданням ніж вирівнювання розбалансованої системи, що вимагатиме встановлення нової так званої рівноважної ціни за першим наближенням на певному інтервальному про-міжку, а вже пізніше досягнення стійкості рівноваги за Вальрасом, коли не лише одна система провідного конгломеративного субстату перебуватиме у рівновазі, а у поєднанні із малими фірмами весь – цілісний картельний субстат працюватиме відлагоджено та планово. Для до-сягнення цього малі фірми отримують допомогу, а потужні фірми вимушені чітко дотри-муватись визначених принципів співпраці та квоти випуску продукції. Коли ж прибутки ростуть і ринок є підконтрольним об’єднанню, то дрібніші фірми є більше зацікавленими у підвищенні продуктивності праці, застосуванні новітніх технологій з метою закріплення та розширення своїх фінансових можливостей у рамках вертикальної інтеграції з урахуванням горизонтальності характеру відносин.

При відносній самостійності, яку дає вертикальна інтеграція, варто пам’ятати і про так звані зовнішні фактори та учасників за межами інтеграційного об’єднання, щоб чисто цінові показники не послабили принципів функціонування об’єднання, а саме треба пам’ятати, що крім цінових переваг контрагента часто-густо цікавить і можливість контролювати ринок.

Щоправда при вертикальній інтеграції виникає можливість таємної згоди, що ви-ключає потенційних конкурентів.

Тенденції, що призводять до концентрації, ставлять питання майбутнього порядку, спеціально у випадку конкуренції. При умові скасування тарифів, квот та інших складових, поряд з гармонізацією економічної політики, питання конкурентності як основа всякого віль-ного ринку стає важливим інтеграційним засобом.

Поряд із функціонуванням інтеграційних схем і розвитку в їх рамках промислового, сільськогосподарського сектора, сфери послуг є необхідність розвивати нові для нас на-прямки, умови для яких є: туризм, інфраструктура, розширення сфери послуг, що дасть можливість отримувати кошти, використовуючи власні рекреаційні ресурси: ліси, мінеральні води, річки, озера, морське узбережжя. Найкраще забезпечені регіони Півдня – Запорізька, Донецька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, Республіка Крим; район Карпат – За-карпатська, Івано-Франківська, Львівська області; Подільський – Волинська область; лісо-степова зона – Полтавська область. Ці регіони є найбільш привабливими для інвесторів, які мають бажання вкладати кошти в туризм, відпочинок, санаторно-курортне лікування [170].

Враховуючи зазначене, необхідно розробити регіональну стратегію інвестиційної політики у поєднанні із створенням регіонального або міжрегіонального виробничого конгло-мерату з метою ефективнішого та інтенсивнішого розвитку економічно споріднених регіонів за принципами горизонтальної інтеграції; більш доцільно для регіонів суцільної промислової агломерації з високою концентрацією виробництва та для регіонів другої та третьої групи застосувати принцип вертикальної інтеграції поряд із проведенням конкретних заходів таких як: визначення пріоритетів розвитку експортного сектора економіки, подолання сировинної спрямованості українського експорту, введення конкурентного порядку укладання контрактів, посилення вимог до ефективності використання державних інвестицій та контроль за своєчасним введенням в дію потужностей і об’єктів, достовірністю визначення вартості будів-ництва і договірних цін; посилення цільової спрямованості залучених іноземних кредитів, що надаються під гарантії (уряду), на придбання новітніх технологій, нарощування експорту ук-раїнських товарів та послуг, імпортозаміщення, створення нових робочих місць, підвищення продуктивності праці. Доцільно провести тарифікацію ранжування заробітної платні та ви-плати пенсій; перейти від безповоротного бюджетного фінансування інвестицій у виробничій сфері до їх кредитування (відповідно цьому розробити і запровадити разом з НБУ механізм посилення зацікавленості комерційних банків у збільшенні обсягів інвестицій, перш за все шляхом дострокового їх кредитування) з метою збільшення обсягів власних інвестиційних ресурсів суб’єктів господарювання запровадити зміни у податковому законодавстві, спря-мовані на скорочення податкового навантаження, лібералізацію системи формування аморти-заційних фондів, що у своїй сукупності призведе до інтенсифікації виробництва у регіоні, а відтак і розвитку самого регіону та народногосподарського комплексу в цілому як з допо-могою внутрішніх чинників інтеграції, так і з боку зовнішніх, що полегшить входження економіки України до Європейського Союзу як з боку України, так і з боку ЄС.

Формування виваженої й ефективної регіональної політики в умовах перехідної економіки потребує в Україні пильної уваги до механізмів організації господарювання у Єв-ропейській співдружності й, насамперед, до створення шляхів узгодження систем нормування і управління якістю довкілля.

Нагальна необхідність підвищити рівень ефективності управління якістю довкілля обумовлена законодавчими актами України, серед яких доцільно виділити ЗУ “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991), ЗУ “Про екологічну експертизу” (1995) тощо. Правова база потребує нормативних механізмів реалізації її основних принципів, зокрема системи організації природоохоронної діяльності та дотримання міжнародно-узгоджених про-цедур охорони довкілля при функціонуванні підприємства. Такі механізми забезпечують ряд нормативних документів, прийнятих Кабінетом Міністрів України і Держстандартом. Перехід України до міжнародних стандартів сприяє регламентації управління якістю довкілля на усіх стадіях залучення інвестиційних коштів міжнародної спільноти – від розробки проекту до його впровадження й післяпроектного моніторінгу.

У світовій практиці великого значення для оцінки ефективності управління якістю довкілля надають застосуванню системи Environmental Assessment (EA), оцінці стану навко-лишньго середовища та двом її видам – локальній і стратегічній – Environmental Impact Assessment (EIA) і Strategic Environmental Assessment (SEA), які у даний час є добре від-працьованим механізмом виявлення екологічних наслідків антропогенної діяльності і запо-бігання ним [123].

Environmental Impact Assessment (EIA), або оцінка впливу на навколишнє середовище, визначається як процес, покликаний забезпечити своєчасну оцінку і прийняття до уваги потенційно суттєвого впливу на оточуюче середовище при плануванні, проектуванні, дозволі і впровадженні всіх відповідних типів людської діяльності. ЕІА є інструментом управління для практичного втілення так званого принципу “попередження” екологічної політики Євро-пейського Союзу. Цей принцип вимагає запобігання забрудненню навколишнього середовища на якомога ранніх стадіях планування та проектування [164].

ЕІА як формальну процедуру було вперше визначено в 1969 р. у США Актом про охорону навколишнього середовища (NEPA). Надалі процедура ЕІА дістала широке роз-повсюдження в західно-європейських країнах, що призвело до прийняття в липні 1985 р. Ди-рективи Ради Європейського Союзу про обов’язковість процедури ЕІА для країн-учасниць ЕЄС. ЕІА стала основною формою оцінки впливу на довкілля в Західній Європі, США, Канаді і Австралії, а останнім часом – у більшості країн Центральної і Східної Європи. Україна – єдина з країн колишнього СРСР, де ЕІА ще досі не передбачене національним природо-охоронним законодавством.

Система стратегічної оцінки навколишнього середовища для вироблення планів і програм економічного розвитку та розробки економічної політики – Strategic Environmental Assessment (SEA) – виникла порівняно недавно і в загальному являє собою розширення процедур ЕІА до рівня стратегічної оцінки регіонального розвитку. Цей інструмент дозволяє впровадити екологічний імператив розвитку на ранніх етапах розробки регіональної еко-номічної політики [123].

Актуальність вивчення оцінок впливу на навколишнє середовище, прийнятих у За-хідній Європі, а також розповсюджених більше, ніж в 100 країнах світу, зумовлена міжна-родними угодами про узгодження підходів до екологічної політики, прийнятих у Євро-пейській Співдружності, а також відповідно до інструктивних документів міжнародних інвес-тиційних інститутів – Європейського банку реконструкції і розвитку та Світового банку. Концепція оцінки стану навколишнього середовища на локальному і стратегічному рівнях використовується багатьма міжнародними фінансуючими організаціями, тому для створення сприятливого інвестиційного клімату необхідне впровадження цих процедур у практику ре-гіонального управління.

Таким чином, регіональна політика в галузі управління якістю довкілля повинна спи-ратися на міжнародні вимоги щодо оцінки впливу на навколишнє середовище й формувати механізми оперативного реагування на зміни в структурі виробництва, забезпечувати належ-ний екологічний контроль у приватизації виробництва та узгоджувати з вимогами міжнарод-ної спільноти інвестування у розвиток екологічно небезпечних видів господарської діяльності.

Європейський вибір України передбачає суспільно-політичні й інтеграційні перетво-рення – зокрема широкого розвитку набуває транскордонне співробітництво, що посилює роль регіонів. Як показує досвід зарубіжних країн, основною організаційною формою транскор-донного співробітництва стали міжтериторіальні утворення – єврорегіони.

Ще у 50-х роках минулого століття для подолання наслідків Другої світової війни на німецько-французькому кордоні почало активно розгортатися транскордонне співробітництво. З культурних обмінів, створення інформаційних центрів і правничих консультацій співпраця поширилася на економічну сферу, розбудову комунікаційної інфраструктури. Прийняття у 1980 р. рамкової конвенції загальних принципів транскордонного співробітництва започатку-вало законодавче та нормативно-методичне забезпечення транскордонної співпраці для євро-пейських країн. Водночас удосконалювалися механізми фінансової допомоги ЄС щодо ре-гіонів взагалі та транскордонної співпраці зокрема. Підтримку мали проекти, які, реалізо-вували стратегічні напрямки розвитку не просто прикордонного, а транскордонного регіону. Це зумовило необхідність мати спільну концепцію розвитку суміжних територій – транскор-донних регіонів, яка мала базуватися на відповідних регіональних стратегіях розвитку, враховувала б загальноєвропейські та національні пріоритети.

В Україні першим із них став “Карпатський єврорегіон”, створений у 1993 р. на кордоні з Польщею. Нині на кордонах України функціонує ще 5 єврорегіонів: “Буг”, “Нижній Дунай”, “Верхній Прут”, “Дніпро” та “Слобожанщина”. Розгортається діяльність навколо ство-рення двох нових [130].

Єврорегіони – це одна з форм транскордонних відносин, за якої місцеві органи влади прикордонних областей у межах своєї компетенції та за згодою центральних державних органів – на базі спеціальних розширених повноважень на міжнародне співробітництво – мають можливість розробляти спеціальні комплексні програми економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, реалізовувати конкретні транскордонні проекти, вирішувати проблеми зайнятості, інфраструктури, екології.

Теоретичним підґрунтям формування єврорегіонів є теорія регіонального розвитку – основа формування національних регіональних політик країн-членів ЄС та регіональної політики Європейського Союзу. Причому сучасну західну модель регіональної економічної політики створено не відразу. У своєму розвитку вона пройшла три економічні парадигми. Суть першої з них зводилася до невідкладної допомоги кризовим регіонам, а другої – до вирівнювання диспропорцій розвитку регіонів шляхом перерозподілу доходів. На третьому етапі посилилася реструктуризація регіонів, спрямована на стимулювання розвитку ендо-генного потенціалу у проблемних районах.

Сучасна парадигма регіонального саморозвитку, яка діє з початку 90-х років, орієн-тована на повніше врахування інтересів територіальних співтовариств, перенесення відпові-дальності за розвиток регіонів на місцеві органи влади, взаємну координацію діяльності цент-ральних і місцевих влад, а також координацію місцевих влад суміжних територій. “Філософія” транскордонного співробітництва полягає в обов’язковому попередньому виявленні спільних проблем та узгодженні інтересів, на основі чого й розробляються заходи, необхідні для їхнього вирішення.

Єврорегіональна співпраця, насамперед, покликана створити якісні умови проживання населення з обох боків кордону, ліквідувати ознаки периферійності і, власне, кордони. Вона утверджує теорію постіндустріального суспільства, де панує пріоритет людини, її творчий та інтелектуальний потенціал, умови життєдіяльності.

Регіональні дослідження фахівців свідчать, що ефективна діяльність єврорегіонів спостерігається лише при наявності спільних проблем та спільної зацікавленості в їхньому вирішенні.

Для більшості країн Центрально-Східної Європи співпраця між територіальними органами влади – новий вид міжнародних відносин. Відбувся етап становлення, сформовано й відпрацьовано організаційно-фінансові та інформаційні механізми транскордонної співпраці, інтеграційних процесів. Досвід зарубіжних країн переконує, що внаслідок діяльності євро-регіонів серед транскордонних територій немає депресивних, чого, на жаль, не скажеш про стан наших сучасних прикордонних областей.

У процесі досліджень виявлено й специфічні особливості розвитку за трьома групами єврорегіонів: розташованих всередині ЄС, між країнами (членами ЄС) та їхніми сусідами (не членами). До третьої групи віднесено єврорегіони, створені на кордонах із постсоціаліс-тичними державами.

Сучасні тенденції в управлінні спрямовані на децентралізацію багатьох функцій. Стосовно держави це передбачає передачу завдань і повноважень нижчим органам влади, які представляють населення і безпосередньо зобов’язані забезпечувати йому кращі умови життя. Регіони і місцеві органи самоуправління стають більш самостійними суб’єктами, що діють на власний розсуд. Регіон перестав бути лише сукупністю різних організацій, які діють на його просторі, і як самостійний суб’єкт щораз активніше вступає у суперництво в економічній і політичній сферах (внутрішній і міжнародній).

Між регіонами існують помітні відмінності в рівні економічного розвитку, терито-ріальному освоєнні, екологічній ситуації тощо. Географічні, історичні і соціально-економічні умови спричинили різний рівень розвиненості регіонів (більш чи менш динамічний), обумо-вили кращий чи гірший стан середовища і спосіб життя людей.

Конкурентоспроможність, тобто здатність до досягнення успіху в економічному суперництві, в аспекті регіонального розвитку, можна розуміти як готовність до використання внутрішніх і зовнішніх обставин, що змінюються, для покращання становища регіону у міжрегіональному суперництві. Отже, конкурентоспроможність регіону означає переважне створення таких структурних комбінацій, які уможливлюють оптимальне використання ре-сурсів та їх комерціалізацію [22].

Менш розвинені регіони повинні прагнути зміни цього становища. Активне втручання органів влади, які спонукають і підтримують ініціативи щодо покращання ситуації, є скла-довою регіональної політики – однієї з найважливіших сфер економічної політики держави. Європейська Комісія наголошує, що однією з головних причин нерівномірності регіонального розвитку є відмінності в продуктивності і конкурентоспроможності економік регіонів, і зау-важує, що конкуренція в добу інформатизації та глобалізації змінює свій характер. Кон-курентна спроможність господарських суб’єктів все більше залежить не лише від підпри-ємливості власника і продуктивності працівників, але також від ефективності функціонування територіальних суспільно-господарських систем і їх здатності до формування сучасних дієвих структур, які результативно використовують наявну в регіоні сукупність факторів вироб-ництва [137].

Регіони, прагнучи постійного поліпшення рівня життя мешканців, конкурують між собою на різних ринках (інвестиційних, капітальних, фінансових та ін.), намагаючись залу-чити на свою територію інвесторів і капітали, здобути підтримку з бюджету держави і між-народних інституцій та організацій. Для забезпечення сталого розвитку регіону господарські суб’єкти, що діють у ньому, повинні мати високий рівень конкурентоспроможності. Це мож-ливо за умови здатності до створення і поглинання інновацій. Такі можливості можуть мати лише деякі регіони. За типологією, це – центральні регіони. Периферійні вимушені конкуру-вати шляхом коливання цін на продукцію. Ці регіони також зазнають тиску, обумовленого скороченням часу життєздатності продукції. Отже, конкурентоспроможний підприємець задо-вольняє потребу клієнта, його мінливі уподобання, які, у свою чергу, зумовлюють мінливість ринку. Мінливість – це непевність господарювання і тому фірми прагнуть стабілізації в інших сферах – юридичній, політичній, соціальній та інфраструктурній. Таку стабільність можуть забезпечити держава та регіональні і місцеві органи влади.

Різний рівень розвитку регіонів країн тягне за собою багато негативних соціальних і економічних наслідків, тому уряди намагаються зменшувати диспропорції шляхом вдоско-налення регіональної політики.

Питання регіональних відмінностей і потреба здійснення регіональної політики впер-ше в Західній Європі постали у тридцятих роках нашого століття, в період великої кризи. У повоєнний час регіональна політика стала важливою сферою діяльності держави. Спочатку вона обмежувалася простим перерозподілом фінансових засобів на користь бідних і відсталих регіонів, передусім підтримкою інфраструктурних інвестицій в цих регіонах. Однак, з часом цих заходів стало замало. Тоді звернулися до інструментів планування та поступової ре-гіоналізації держави.

У 1975 р. Європейське економічне співробітництво (тепер ЄС), створюючи Євро-пейський фонд регіонального розвитку, надало пріоритет формуванню регіональної політики. Потреба у здійсненні регіональної політики є наслідком значних відмінностей у рівні со-ціального і економічного розвитку окремих країн-членів ЄС та існування ще більших диспро-порцій між їх регіонами. Ці диспропорції часто мають структурний характер, обумовлений периферійним розташуванням регіону, складними кліматичними і географічними умовами, недостатньо розвиненою інфраструктурою, недосконалою структурою економіки (з перева-жанням сільського господарства), низьким рівнем професійної кваліфікації населення тощо. Кількість територій, які потребують допомоги, зросла з часом за рахунок раніше багатих промислових регіонів, в яких домінує так звана занепадаюча промисловість (вуглевидобуток, сталева металургія, текстильна і суднобудівна промисловості). Подолання структурної відста-лості є важкою і дорогою справою, яка вимагає багато часу, а запобігання наслідкам спаду традиційних галузей промисловості передбачає значні інвестиційні вкладення і необхідність перекваліфікації робочої сили. Буває так, що держави-члени ЄС (особливо найбідніші) не можуть послідовно й ефективно реалізувати такі завдання. Отже, незважаючи на те, що регіональна політика у своїй основі є національною, існує потреба спільної діяльності на рівні Союзу. Регіональна і структурна політика Європейського Союзу є виявом солідарності ба-гатших країн-членів (та їх регіонів) з біднішими країнами (регіонами). У міру розширення ЄС за рахунок держав, що перебувають на нижчому рівні економічного розвитку, ніж засновники (такі як Ірландія, Греція, Іспанія і Португалія), ця солідарність набула зараз більшого зна-чення. Потреба вдосконалення і поширення регіональної політики була також обумовлена утворенням однорідного європейського ринку, в межах якого регіони, структурно слабші або із занепадаючою промисловістю, опинилися у невигідній ситуації і не могли вільно конку-рувати з багатшими регіонами.

Перший перелом у регіональній політиці стався в 1968 p., коли було об’єднано ви-конавчі органи ЄС вугілля і сталі, Європейського економічного співтовариства і Євроатому та утворено в межах Європейської комісії Генеральну дирекцією регіональної політики. Через чотири роки на конференції в Парижі вирішено виділити для цілей регіональної політики відповідні фінансові засоби. Було надано тоді регіональний статус двом бюджетним фондам – Європейському соціальному фонду (European Social Fund – EFS) і Європейському фонду сільськогосподарської орієнтації і гарантії (European Agriculture Guidance and Guarantee Fund – EAGGF) та встановлено принципи утворення спеціального регіонального фонду. Сформувався він остаточно як Європейський фонд регіонального розвитку (European Regional Develpment Fund – ERDF) в 1975 p. Всі засоби фонду були розподілені між державами-членами від-повідно до системи квот регіонів. [181]

Лише з 1980 р. було зарезервовано 5 % наявних засобів на фінансування комісією так званих специфічних дій, що мали дійсно об’єднуючий характер. Ще серйозніших змін прин-ципи функціонування ERDF зазнали в 1985 р. Обов’язкові національні квоти у фонді замінили тоді так звані вилки втручання, які гарантували окремим державам впродовж трьох років лише мінімальну участь. Одночасно було впроваджено принципи програмування регіонального роз-витку, які означали відхід від фінансування поодиноких проектів на користь програм, іні-ційованих союзом, або національних програм, що мали значення для нього. Одночасно з підписанням Одностайного європейського акта в 1986 р. було закладено основи для нової структурної політики Європейського економічного союзу, а передусім його регіональної політики. Згідно з цією домовленістю до угоди про ЄС введено розділ V “Економічна і соціальна пов’язаність”, в якому йдеться про необхідність ліквідації диспропорцій і від-сталості в розвитку деяких регіонів союзу. У подальшому, в 1988 p., проведено реформу трьох структурних фондів (ERDF, ESF і EAGGF), які відтоді мали функціонувати скоординовано. Ці зміни супроводжувало рішення про збільшення сукупного бюджету фондів з 7,2 млрд євро в 1987 р. до 14,5 млрд євро в 1993 р. Основними принципами структурної політики союзу (в тому числі регіональної) визначено:

– концентрацію засобів з географічної і функціональної точки зору (п’ять основних цілей);

– надання пріоритету багаторічним програмам і структурним діям;

– орієнтація у виборі регіонів, яким має надаватися допомога, на союзні критерії (вибір здійснюється в розрізі трьох рівнів територіального поділу країн, позначених символом NUTS);

– остаточний відхід від квотної системи на користь принципу співфінансування (союзні засоби можуть доповнювати, а не замінювати засоби країни, частка союзних засобів в загальних коштах даного проекту може становити, залежно від мети, від 25 до 75 %, а у випадку регіонів так званих когезійних країн – навіть 80–85 %);

– партнерство: тісне співробітництво між Комісією та відповідними органами влади на державному, регіональному або місцевому рівнях у процесі підготовки і реалізації програм [216].

Крім того, Європейська комісія була уповноважена на подання, в межах визначеного бюджету, союзних ініціатив. На цій підставі в 1989–1993 pp. було здійснено 15 програм і майже таку ж їх кількість заплановано на 1994–1999 pp. Обов’язкові принципи регіональної політики були додатково обґрунтовані і опрацьовані в 1993 р. разом з підписанням угоди про Європейський Союз. Прагнення до забезпечення сталого економічного і соціального прогресу визнано одним із головних завдань союзу. На підставі угоди утворено Фонд пов’язаності (Cohesion Fund), сфера діяльності якого не регіональна, як у випадку існуючих структурних фондів, а державна. Допомога фонду пов’язаності передбачає фінансування проектів у сфері захисту середовища та інвестиції в транспортну інфраструктуру держав, в яких рівень ВВП на одного мешканця є нижчим, ніж 90 % середнього у ЄС. Таким умовам відповідали тоді чотири держави-члени: Греція, Португалія, Ірландія та Іспанія. На підставі Маастрихтської угоди утворено новий орган ЄС – Комітет регіонів (Committee of the Regions). Комітет є дорадчим органом для Ради ЄС і Європейської Комісії і одночасно виконує представницьку функцію щодо різних інституцій, які представляє. До його складу входять 222 регіональні пред-ставники і місцеві юридичні особи. Союз прагне також покращання управління структурними фондами і спрощення їх дії та методів управління. Вирішено, що сукупна величина засобів, отримуваних впродовж року окремими країнами-членами з структурних фондів (разом з Фондом пов’язаності) не може перевищувати 4% національного ВВП [216].

Прийняття принципів концентрації засобів у межах реформи структурних фондів зумовило обмеження структурної та регіональної допомоги наступними цілями:

1. Підтримка розвитку і структурних перетворень у регіонах, відсталих у розвитку (тобто таких, де ВВП на одного мешканця – нижче 75 % загального показника у союзі).

2. Реструктуризація регіонів, в яких переважає занепадаюча промисловість (там, де ступінь безробіття і ступінь зайнятості в промисловості вищі від середнього рівня у союзі і зайнятість в промисловості має спадну тенденцію).

3. Подолання тривалого безробіття та забезпечення можливості активної професійної діяльності для молоді.

4. Полегшення адаптації працівників до перетворень, які відбуваються в промис-ловості та до змін в системі виробництва.

5. Адаптація структури виробництва, переробки і збуту в сільськогосподарському секторі.

6. Допомога в розвитку і структурних змінах сільським регіонам (для так званих “вразливих” сільських регіонів характерні низький рівень показника ВВП на одного мешканця та двох згаданих показників: високої частки зайнятих в сільському господарстві, низьких сільськогосподарських доходів, низької щільності заселення і (або) посиленої тенденції від-пливу населення).

7. Розвиток малозаселених північних регіонів Скандинавських країн зі складними клі-матичними умовами (показник заселення – менше 8 осіб/км2).

За рішенням самміту Європейського Союзу в Берліні, кількість цих цілей зменшено на 2000–2006 pp. до трьох:

Ціль 1. Допомога розвитку і структурному перетворенню відсталих регіонів (з ВВП на одного мешканця нижче 75 % середнього показника у союзі).

Ціль 2. Підтримка економічної і соціальної конверсії регіонів, що зазнають струк-турних труднощів.

Ціль 3. Допомога з метою адаптації і модернізації політики щодо систем освіти, про-фесійного навчання та зайнятості. Поділ засобів здійснюватиметься на основі частки окремих держав у населенні ЄС.

Обмежено, одночасно до трьох, кількість програм, реалізованих у межах союзних ініціатив. Це: ШТЕРРЕГ (прикордонне, міжнародне і міжрегіональне співробітництво), EQUAL (міжнародне співробітництво у сфері протидії будь-яким формам дискримінації на ринку праці) та LEADER (розвиток сільських регіонів). Вже в Римській угоді, передбачено утво-рення Європейського соціального фонду, який має сприяти зростанню зайнятості і покра-щанню умов життя держав-членів. Цей фонд було використано як інструмент регіональної політики, що мала на меті вирівнювання відмінностей розвитку регіонів ЄС. Досягнення ЄС у сфері соціальної політики найбільш відображені у чинному законодавстві ЄС. Стосуються вони проблеми оплати праці і рівноправ’я жінок і чоловіків, захисту здоров’я, безпеки та гігієни праці тощо. Зростання рівня безробіття в країнах ЄС призвело до того, що в період обговорення Амстердамської угоди підтримка росту зайнятості була визнана одним з пріо-ритетних напрямів. Це було відображено у відповідних пунктах угоди. Від того часу держави-члени спільно аналізують причини безробіття, намагаються розробити методи його подолання та підтримати процес створення нових робочих місць.

Отже доведено, що сталий соціально-економічний розвиток України в умовах гло-балізації та постіндустріальних трансформацій можливий лише за умови стабільного і зба-лансованого розвитку територіально-господарських систем і регіональних угрупувань.

1 2 3 4 5 6 Наверх ↑